Расизм

ринку, з кризи ліберальної економіки, з деградації демократичних інститутів. Іншими словами, криза капіталістичної системи породжує не тільки зростання лівого руху, а й класичну «неадекватну реакцію» у вигляді «національно-соціальних» рухів, що обіцяють вирішити всі проблеми за рахунок розправи із «чужими».

Однак, вважає соціолог, через збанкрутування сучасного політикуму в Росії, «фашизм» перетворився на універсальну «обзивалку», а деяким параноїкам сьогодні взагалі ввижаються «кругом самі фашисти». Мало того, в Україні цей термін дехто використовує як універсальне алібі, щоб прагматично приховати свою власну зраду і брехню. Звісно, ідеться про «ліве» керівництво КПУ та СПУ, котре відкрито й безсоромно приєдналося до великого капіталу Партії регіонів. Олександр Будило дотепно проаналізував цю невигадливу зрадницьку логіку, що вкладається в гасло: «Створимо єдиний фронт від олігархів до комуністів проти коричневої чуми!». На щастя, кредит довіри до такої політики давно й безповоротно вичерпався: зрадивши класові інтереси трудящих, політики-банкрути лякають людей дияволом. Нагадує методи святої інквізиції, чи не так?

Отже, расизм потрібно розуміти не як диявольське «абсолютне зло», що застилає очі містичною полудою та апелює до ірраціональних емоцій, а як конкретну, ба навіть «банальну», політичну практику, зумовлену економічними й соціальними реаліями. Міфи та забобони тут відіграють ключову роль, і расизм, звісно, «помиляється» щодо реалістичності своїх аргументів. Проте хіба буває так, щоб міфи та забобони не були вплетені в саму тканину реальності людської культури? І це потрібно враховувати

Скажімо, відьом насправді не існує, але той факт, що протягом століть було спалено тисячі жінок, звинувачених у «відьомстві», вказує на реалістичність та ефективність цієї міфічної категорії.

Коли расизм презентують як радикальне зло, мають на увазі, що він є певною не-думкою, божевіллям, натомість слід нарешті визнати цілком протилежне: расизм є «бажанням знати», послідовним намаганням «пояснити світ». Сучасні критики расизму вказують на парадоксальну «волю до знань» новітнього расизму: «Категорія імміграції структурує дискурси і типи поведінки, але також — що не менш важливо — вона дає расистові, індивіду-расисту або расистській групі ілюзію думки, ілюзію «об’єкту», який необхідно пізнати і дослідити, що є фундаментальною рушійною силою «самосвідомості». Власне, тут не ілюзія думки, радше дійсна думка про ілюзорний об’єкт. Хто класифікує — мислить, а хто мислить — існує. У даному випадку — існує як член певної спільноти. Або, скоріше, — уточнимо — практично сприяє існуванню ілюзії, ніби є певна спільнота, що ґрунтується на подібності її членів. Саме через те, що масштаби цієї подвійної ефективності не були оцінені належним чином, антирасизм заколисує себе ілюзією, ніби расизм є відсутністю думки, у повному сенсі олігофренією, і нібито достатньо змусити думати або міркувати — як він відступить. Але йдеться про те, щоб змінити образ думки, що найбільш складно» (Етьєн Балібар).

Славой Жижек навіть говорить про цинізм розуму, що властивий ірраціональним діям бритоголового, який б’є іноземців: «Коли починаєш розпитувати в нього про справжні причини його насильства (і якщо він здатен до мінімальної теоретичної рефлексії), він раптом починає говорити мовою соціальних працівників, соціологів і соціальних психологів, посилаючись на зниження соціальної мобільності, посилення невпевненості, зменшення авторитету батька, брак материнської любові в ранньому дитинстві… Одне слово, він дає більш-менш точне психо-соціологічне пояснення своїх дій, надзвичайно приємне

1 2 3 4 5 6