Релігійні мотиви у творчості Т. Шевченка

Релігійні мотиви у творчості Т. Шевченка

 Ще зовсім недавно, всього декілька років тому, тема «Антирелігійні" мотиви в творчості Т. Г. Шевченка» була звичайною у шкільних програмах та в літературознавчих дослідженнях. І от сьогодні ми вже говоримо про релігійність поета. Чи є тут парадокс? Так, але тільки на перший погляд. Очевидно, Шевченкова творчість дає підстави стверджувати як одне, так і інше. Річ лише в тім, який погляд людина кидає на одні й ті ж слова, поетичні рядки, думки, як прочитує їх, як сприймає — чи холодним розумом, чи гарячим серцем. «Найголовнішого очима не побачиш», — казав Екзюпері устами Маленького Принца. І мав рацію. Якщо сприймати твори Шевченка тільки очима, себто бачити лише букву, а не дух, то без особливих труднощів можна знайти багато рядків, що малюють поета атеїстом, богоборцем чи богохульником. Ось рядки із «Заповіту»:

 

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу. . . отоді я

І лани, і гори —

Все покину і полину

До самого Бога

Молитися. . . а до того

Я не знаю Бога.

 

А ось уривки з поезії «Світе ясний! Світе тихий!»:

 

Будем, брате,

З багрянцем онучі драти,

Люльки з кадил закуряти,

Явленими піч топити.

А кропилом будем, брате,

Нову хату вимітати!

 

Нехай не лякає і не дивує нас «атеїзм» цих рядків. Обурення і гнів поета викликає обрядовість, позбавлена сенсу, з вихолощеним духом

Саме тут причина такого, здавалося б, святотатства. Та насправді це не є святотатство, а повернення додому ідолів, що замінили людині істинного Бога. Чи ж не так вчинив Мойсей із золотим телям, яке виношували іудеї замість свого Бога? Шевченко не знає і не хоче знати Бога церковників і отих «годованих ченців», які перетворили його на ідола, пристосували до власних потреб і власної нікчемності. Таке ідолопоклоніння не має нічого спільного з правдивою вірою. «Я так її люблю. . . мою Україну убогу, що проклену святого Бога. . . »

Якщо читатимемо ці рядки самими лише очима, а не серцем, то бачитимемо жахливе богохульство. Але ж згадаймо слова нашого Христа про те, що немає більшої любові, аніж віддати своє життя за брата свого. Та й сам Бог так полюбив світ, що віддав свого улюбленого сина задля порятунку людей. І побачимо, що у Шевченкових рядках — найвища любов і самопожертва, аж до повного зречення себе самого, повного нехтування особистим.

Душа Т. Шевченка, як і всякої геніальної людини, людини вільно мислячої, не може прийняти фарисейства, культивованого офіційною релігією, відчуваючи його облудний мертвотний дух. Згадаймо, наприклад, «У катакомбах» чи «Одержиму» Лесі Українки. У цих творах — те саме, що і в Т. Шевченка: неприйняття рабської покори, пригніченості духу. Адже людський дух — гордий за природою своєю, і це — не гординя, а палахкотіння Божественного вогню в людині, що рветься полум'ям вгору, до неба. До Бога ж, Істини тягнеться Шевченко усім своїм єством, усією любов'ю свого серця:

 

Моліться Богові одному,

Моліться правді на землі,

А більше на землі нікому

Не поклонітесь. Все