Релігійні мотиви у творчості Т. Шевченка
Релігійні мотиви у творчості Т. Шевченка
Ще зовсім недавно, всього декілька років тому, тема «Антирелігійні" мотиви в творчості Т. Г. Шевченка» була звичайною у шкільних програмах та в літературознавчих дослідженнях. І от сьогодні ми вже говоримо про релігійність поета. Чи є тут парадокс? Так, але тільки на перший погляд. Очевидно, Шевченкова творчість дає підстави стверджувати як одне, так і інше. Річ лише в тім, який погляд людина кидає на одні й ті ж слова, поетичні рядки, думки, як прочитує їх, як сприймає — чи холодним розумом, чи гарячим серцем. «Найголовнішого очима не побачиш», — казав Екзюпері устами Маленького Принца. І мав рацію. Якщо сприймати твори Шевченка тільки очима, себто бачити лише букву, а не дух, то без особливих труднощів можна знайти багато рядків, що малюють поета атеїстом, богоборцем чи богохульником. Ось рядки із «Заповіту»:
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу. . . отоді я
І лани, і гори —
Все покину і полину
До самого Бога
Молитися. . . а до того
Я не знаю Бога.
А ось уривки з поезії «Світе ясний! Світе тихий!»:
Будем, брате,
З багрянцем онучі драти,
Люльки з кадил закуряти,
Явленими піч топити.
А кропилом будем, брате,
Нову хату вимітати!
Нехай не лякає і не дивує нас «атеїзм» цих рядків. Обурення і гнів поета викликає обрядовість, позбавлена сенсу, з вихолощеним духом
Якщо читатимемо ці рядки самими лише очима, а не серцем, то бачитимемо жахливе богохульство. Але ж згадаймо слова нашого Христа про те, що немає більшої любові, аніж віддати своє життя за брата свого. Та й сам Бог так полюбив світ, що віддав свого улюбленого сина задля порятунку людей. І побачимо, що у Шевченкових рядках — найвища любов і самопожертва, аж до повного зречення себе самого, повного нехтування особистим.
Душа Т. Шевченка, як і всякої геніальної людини, людини вільно мислячої, не може прийняти фарисейства, культивованого офіційною релігією, відчуваючи його облудний мертвотний дух. Згадаймо, наприклад, «У катакомбах» чи «Одержиму» Лесі Українки. У цих творах — те саме, що і в Т. Шевченка: неприйняття рабської покори, пригніченості духу. Адже людський дух — гордий за природою своєю, і це — не гординя, а палахкотіння Божественного вогню в людині, що рветься полум'ям вгору, до неба. До Бога ж, Істини тягнеться Шевченко усім своїм єством, усією любов'ю свого серця:
Моліться Богові одному,
Моліться правді на землі,
А більше на землі нікому
Не поклонітесь. Все