Різні соціокультурні типи сім'ї

Різні соціокультурні типи сім'ї

Сім'я об'єднує людей, зв'язаних морально-правовою (шлюбною) чи родинною спільністю. Тому склад (кількість членів, поколінь, шлюбних пар, дітей) і структура сім'ї (спосіб і організація зв'язків між її членами — батьки, діти, чоловік, жінка, родичі) залежать передусім від характеру цих взаємин.

В етнографії існує поділ сім'ї на два типи: малу і велику.

Однією з первісних форм сімейної організації, що застала українців на стадії їх формування як певної етнічної спільності, була велика сім'я патріархального типу (в українців вона мала ще назву «служба»). Саме вона являла собою перехідний ступінь від сім'ї, що виникала з групового шлюбу і грунтувалася на материнському праві, до окремої індивідуальної сім'ї сучасного типу.

Велика сім'я характеризувалася спільністю виробництва і споживання, єдиноначальністю підпорядкування та розширеним складом. Вона, по суті, включала стільки генерацій, скільки разів протягом життя людини може повторюватися процес відтворення серед усіх її нащадків. Тобто у великій сім'ї довкола подружжя першої, найстарішої генерації гуртувалися всі члени молодших генерацій, причому до кревних родичів приєднувалися і їхні дружини, наприклад, жінки синів та онуків.

Транформація великої сім'ї становила тривалий процес, її залишкові елементи можна було зустріти серед українців Закарпаття та Полісся ще у середині нашого століття, хоча біля витоків української народності переважаючою була вже розширена (нероздільна) сім'я. Вона складалася з кількох індивідуальних родин, об'єднаних спорідненням по чоловічій лінії, зі спільним майном і єдиним управлінням. Керував нероздільною родиною старшина — переважно найстарший член сім'ї. Вона могла мати у своєму складі брата, сестру, діда, бабку, онуків, свекра, свекруху, братову, зовицю, невістку, небожа, небогу, дядька, дядину, пасинка, пасербицю та інших родичів, відношення між якими визначалися характером спорідненості та свояцтва.

Розширена сім'я на етапі трансформації родових відносин була притаманна багатьом народам індоєвропейської гілки

І це природно, оскільки вона була оптимальною формою соціальної організації: достатньо великою, аби справлятися з веденням хліборобства, і достатньо малою в плані управління нею.

Серед українців побутувало кілька різновидів розширеної сім'ї, які відповідали окремим стадіям її розвитку. Найбільш характерною була братська сім'я задружного типу (сама ж задруга в її «класичному» варіанті на той час вже історично минула, зберігаючись лише серед південних слов'ян). Вона являла собою спілку індивідуальних сімей, об'єднаних спорідненням по чоловічій лінії до п'ятого коліна. До неї могли входити і свояки через одруження або на договірних умовах (як правило, родичі батька). Всі її члени мали спільне майно та господарство і мешкали на одній території в окремих житлах, розташованих довкола житла глави родини. Середня чисельність братської родини становила 20 осіб, але могла досягати й 50—60. На чолі її стояв виборний глава — старший в родині, хоча главою могли бути і молодий чоловік, і навіть жінка (як правило, старша мати). Глава керував господарськими справами сім'ї, але не мав права сам приймати рішення з інших найважливіших питань: їх приймала вся родина. Кожна братська сім'я мала патронімічне ім'я, збірне від імені предка — засновника родини: наприклад, сім'я Іванковичів.

Якщо братська родина надто розросталася, від неї відокремлювалися малі сім'ї, а сама вона перетворювалася на розширену полегшеного типу. Такі сім'ї мали досить велике поширення в гірських районах та Галичині майже до XIX ст. Вони налічували до 20 осіб і очолювалися старшим у

1 2 3 4 5