Різні соціокультурні типи сім'ї

внут-рісімейних взаємин. Яскравим показником всіх цих змін можуть бути правові норми, у тому числі норми успадкування. Наприкінці XIX ст. серед українців побутувала така правова система, яка відображала процес демократизації внутрісімейних відносин і розукрупнення сім'ї. Вона, зокрема, передбачала право успадкування як для чоловіків, так і для жінок.

Для української родини традиційно характерна велика роль жінки і передусім матері. Зі смертю чоловіка саме вона завжди виступала на перший план, ставала главою сім'ї — навіть тоді, коли вдруге виходила заміж. Образ матері-удовиці — розсудливої, доброї і водночас суворої господині — завжди змальовувався у класичній літературі сильними рисами. І це дійсно так, бо українська жінка брала участь в усіх справах родини не лише після смерті чоловіка, а й за його життя, адже вона була достатньо свободною.

Утім, міра цієї свободи проступала не однаково у різних землях України, і це знайшло відображення у звичаєвому праві: на Лівобережжі воно фіксувало свободу жінки у більш повному обсязі, на Правобережжі ж, відповідно до Литовського статуту, — в обмеженому. Права жінки на Правобережжі поширювалися на спадщину, але обставлялися деякими умовами: дочка, наприклад, мала право лише на чверть батьківського майна; дружина отримувала спадщину повністю, але в тимчасове користування, скажімо, поки не брала повторний шлюб. У центральних районах України жінки одержували спадщину нарівні з чоловіками — «до смерті», «навічно». До того ж вони (як і скрізь в Україні) обов'язково успадковували ще й «материзну», якою мали право розпоряджатися на власний розсуд.

Щодо управління господарством, то пріоритет за традицією належав головним чином батькові й чоловікові, хоча номінальне головувала в українській родині все ж жінка: «Чоловік за один кут хату тримає, а жінка — за три»

Характерно, що ієрархія подружніх відносин проявлялася і в самих поняттях «чоловік» та «дружина»: чоловік — це пан, володар, повелитель, дружина — друг, товариш (довірений при товарі, тобто при господарстві).

Саме дружні, товариські взаємини лежали в основі української подружньої пари, проте вони склалися порівняно недавно. У давнину ж вони будувалися на цілковитому підкоренні дружини чоловікові. І дотепер у весільній обрядовості українців трапляється звичай розбування молодого молодою, описаний ще в Іпатіївському літописі, — свого роду показник традиційної покори жінки та верховенства чоловіка. «Біда тому двору, де корова наказує волу», — говорить народне прислів'я. Подібні відносини підтримувалися і церквою: «Горе тому чоловікові, котрий жінку слухає». Більше того — церква виправдовувала биття жінок («кого Господь любить, того й карає»), яке в давнину було звичною справою. Не даремно казали: «Жінка небита — як хата невкрита».

Демократизації подружніх взаємин сприяло декілька чинників: існування в Україні інституту козацтва, що створив передумови для зростання ролі жінки в сім'ї; порівняно ранній розвиток товарно-грошових, а відтак і капіталістичних відносин, які сприяли зміцненню економічної незалежності молоді; нарешті, право, котре вирівнювало становище жінки в родині. Майже скрізь в Україні дружина згідно зі звичаєвим правом XIX ст. ставала після смерті чоловіка главою господарства, а передавала спадщину синові лише на схилі років. Винятком були деякі західні райони, де наступником батька залишався син, та Волинь, де збереглася архаїчна форма успадкування — старшому братові.

Нові соціально-економічні відносини, що склалися в Україні у XIX ст. , заклали основу для трансформації

1 2 3 4 5