Романтизм і бароко як літературні напрямки

знан­ня», він же вбачає в літературі загальнолюдське й духовне. «Вірші повинні втішити тих, хто страждає. . . зробити щасли­вих щасливішими. . . навчити бачити, думати, почувати і, значить, зробитися більш активно й впевнено доброчесни­ми».

Подібно до сентименталістів, романтики виступили про­ти класицистичного культу розуму. Основна увага в роман­тизмі приділяється не раціональному, а почуттєвому, не зовнішньому, а внутрішньому, не об'єктивному, а суб'єк­тивному. «Світ душі торжествує перемогу над зовнішнім світом», — влучно характеризує романтизм Гегель. «Справ­жнім змістом романтичного, — зазначає видатний німець­кий філософ, — служить абсолютне внутрішнє життя, а відповідною формою — духовна суб'єктивність, яка опа­новує свою самостійність та свободу». Прагнення розкрити й відтворити внутрішній світ людини з його особистісними переживаннями та пристрастями, прослідкувати «логіку по­чуттів», зробити це, за виразом В. Жуковського, «крізь призму серця», — ось одна з найхарактерніших рис романтичного напряму.

Успадкувавши інтерес до внутрішнього світу людини, до «життя серця» в сентименталістів, романтики, однак, зображують «почуттєву» сторону людського буття не так однобічно, як їхні попередники. Представники романтизму приділяють увагу єдності почуттів і розуму, емоцій та ідей. Недарма Ф. Шлеґель визначав романтичну поезію як «про­гресивну та універсальну». В ній, на думку німецького теоретика, мають поєднуватись і філософія, і словесне мистецтво, і необмежене самовираження творчої інди­відуальності. Романтики намагаються охопити внутрішнє життя людини в усій повноті, враховуючи порухи як сер­ця, так і розуму. Сама поезія покликана бути «зображен­ням душі, настроєності внутрішнього світу в його сукупності» (Новаліс)

Адже романтизм визнає єдиний та основ­ний закон — це, за словами Ф. Шеллінґа, «свавілля поета». І тому цілком справедливо автор «Фрагментів» вважав, що «універсальна» романтична поезія є також «єдино нескін­ченною та вільною». Хрестоматійним стало також визначення романтизму В. Бєлінським як «внутрішнього світу людини, прихованого життя її серця».

 В. Бєлінський визначав також і сферу романтизму. За словами критика, це «таємний грунт душі і серця, звідки підіймаються всі невизначені прагнення до кращого та піднесеного, намагаючись знаходити собі задоволення в ідеалах, що створюються фантазією». Дійсно, в літературі романтизму завжди існує ідеал, що знаходить собі місце поряд з реальністю. Згідно з цим прийнято говори­ти про романтичні «два світи» — світ реальний, дійсний, та світ ідеальний, фантастичний. Романтики наголошували на первинності ідеалу, мрії. Так, французький романтик А. де Віньї вважав, що мистецтво «можна розглядати тіль­ки в його зв'язку з ідеалом прекрасного». Таким чином, світ ірреальний стає для романтиків головним об'єктом ува­ги, адже мистецтво, на думку Жорж Санд, «є не зображен­ням реальної дійсності, а пошуком ідеальної правди». Цей другий, ідеальний світ, світ мрій автора-романтика, існує паралельно зі світом повсякденного й буденного. Він набуває форми фантастики й казки. «Все поетичне, — ствер­джує Новаліс, — має бути казковим».

 Чи не найбільш наочне уявлення про романтичні два світи дають твори Ернста Теодора Амадея Гофмана, у біль­шості з яких співіснують світ реальний зі світом фанта­стичним. Характерно, що Гофман, на відміну від багатьох інших письменників-романтиків, не переносить дію своїх творів у екзотичні країни або давні часи. Найфантастичніші події відбуваються в Гофмана на тлі сучасної йому Німеч­чини. Гофманівський герой здатен вести «подвійне» життя: він існує і в сірому повсякденні, і у світі прекрасної казки. Причому таким героєм є справжній романтик, мрійник, хоча й зображений

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні