Розвиток соціальної педагогіки в Росії в першій чверті XX ст.

Розвиток соціальної педагогіки в Росії в першій чверті XX ст.

 У російській педагогіці поч. XX ст. відображались суперечності між традиційною, офіційною установкою на виховання в дусі християнства, народності та підходами, що брали за зразок західну педагогіку і досвід європейської школи, причому не завжди враховувались особливості та своєрідність Росії. Відмінними рисами російської педагогіки були гуманізм і демократизм. Різноманітні педагогічні напрями об’єднували такі риси як прагнення осягнути внутрішній світ дитини, створити умови для її всебічного розвитку, шанобливе ставлення до неї. Завдання школи полягали у підготовці вихованця до життя, до трудової діяльності, до виконання громадських обов’язків.

 Розвиток на початку ХХ ст. наук про людину дозволив сформулювати важливе теоретичне положення про необхідність комплексного вивчення дитини як складної системи, що розвивається. При цьому дитина розглядалась не тільки як об’єкт впливу соціального середовища, умов життя, але і як особистість, здатна активно сприймати явища навколишнього світу і переробляти їх, виходячи з внутрішньої мотивації і індивідуальних особливостей. Таке розуміння особистості дитини сприяло виникненню уваги до її вивчення, до вироблення нових ефективних методів навчання і виховання.

 По-новому почало розглядатись питання про роль вчителя в навчально-виховному процесі. Виступаючи за свободу педагогічного мислення і творчості, багато педагогів говорили про те, що тільки широка освіченість, глибоке знання свого предмета і методів його викладання, любов і шанобливе ставлення до особистості дитини зможуть забезпечити успішну діяльність вчителя.

 У жовтні 1917 року в Росії відбулась революція, що корінним чином змінила долю країни в цілому і соціальної педагогіки, зокрема. Після історичних декретів про відокремлення держави та школи від церкви, релігійні організації позбулись можливості надавати соціальну допомогу нужденним та здійснювати соціальне виховання. У цей період благодійність перетворилась у чуже соціалістичному ладу явище. Держава фактично перестала терпіти тих, хто потребував соціальної підтримки. Вона повністю взяла на себе функцію соціально-педагогічної допомоги, проте не змогла справитись з цим завданням і скоро перетворилась на авторитарну структуру, яка кругом шукала ворогів народу, втому числі і у педагогіці.

 Проте у 20-ті роки соціальна педагогіка добилась суттєвих успіхів (хоч вона у Росії не була самостійною галуззю знань, а розвивалась в межах загальної педагогіки) завдяки діяльності таких видатних діячів як С. Т. Шацький, В

М. Сорока-Росинський, П. П. Блонський, Н. К. Крупська та ін. Крім того, ще не були перервані зв’язки з зарубіжними педагогами, і російська педагогіка збагачувалась за рахунок зарубіжних досягнень. Зокрема, в цей час починає розвиватись педологія, основним завданням якої стало дослідження дітей на різних вікових етапах з метою допомогти дитині стати особистістю.

 В Росії видатними педологами були В. П. Кащенко, П. П. Блонський, Л. С. Виготський та ін. Не зважаючи на недоліки, що мали місце (переоцінка ролі біологічних або соціальних факторів у формуванні дитини, використання технократичних методів дослідження, відсутність взаємодії з іншими науками), педологія зробила неоціненний внесок у розвиток соціальної педагогіки.

 Одним із видатних представників соціальної педагогіки в Росії є Надія Костянтинівна Крупська (1869 - 1939), організатор народної освіти. Працювала у Наркомосі. Брала участь у боротьбі з неграмотністю. Керувала створенням нових навчальних планів і програм.

 Спираючись на результати вивчення зарубіжної літератури і

1 2 3 4 5 6

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні