Скандинавська міфологія

використанням спеціальної магічної і ритуальної техніки.

 

Бхакті.

Бхакті (причетність, відданість богу) - одне з центральних понять в індуїзмі. Воно означає особливий шлях богопочитання, що полягає в безмежній і неподільній відданості божеству, щохвилинної пам'яті про нього і внутрішньому спогляданні його (бхагти-марга, разом з шляхом знання джняна-маргой і шляхом безкорисливої дії карма-маргой). Термін в цьому значенні вперше використовується в Бхагаватгите.

В ранньому середньовіччі теологи індуїстів зближували бхакти з поняттям любові. Тоді ж на дравидському півдні бхакти зародилося як могутня і впливова течія, яка до XYI в. охопило всю країну, офарбувало собою все середньовіччя і збереглося в новий час, визначивши спосіб життя величезної частини народу.

Бхакті було широким демократичним рухом, що визнає рівність людей перед богом, з байдужим, а, деколи, і негативним відношенням до брахманського ритуалу. В плані релігійної практики пріоритет одержали персоніфіковані божества, головним чином Шива і Вішну. Трансформувалися і зовнішні форми богопочитання. Велике місце в богослужінні зайняли музика і танець, зросла роль храмів і храмових зображення. Значущим культовим актом стала пісня, гімн богу, який мислився як милосердний і люблячий.

Так, аккадський бог Шамаш повністю ототожнювався з шумерським богом Уту, Іштар – з Іванною, Адад - з Ішкуром, тощо. Бог Енлілю отримує семітське ім’я Бел ( „владика” ). З возвеличенням міста Вавилону все більшу роль починає відігравати головний бог цього міста – Мардук, але й це ім’я шумерське: Мардук вважався сином шумерського бога Енкі ( аккадський Ейа )

Однак, цей шумерізований пантеон, який можна спостерігати у семітів Месопотамії, потребує подальшого вивчення. Семітські племена називали богів своїх племен переважно загальними назвами, і, можливо, саме тому ми не можемо знайти слідів істинно семітських божеств. Так, ім’я Бел, яким називали Енліля, а пізніше –і Мардука, означає „господар”, „володар”; „Іштар” значить „богиня” і могло застосовуватися до будь-якої богині, не лише Іштар.

Аккадські міфологічні тексти старовавилонського періоду відомі набагато менше, ніж шумерські; жоден текст не дійшов повністю. Усі головні джерела аккадської міфології належать до ІІ-І тис. до н. е. , тобто до старовавилонського періоду.

Міфи про створення світу та людини у вавілонській літературі тісно пов’язані зі сказаннями про людські бідування, загибель людей і навіть про знищення всесвіту. Я к і в шумерських пам’ятках, у вавілонських сказаннях підкреслюється, що причиною усіх бідувань є злоба богів, їхнє бажання зменшити число постійно зростаючого та набридаю чого богам своїм шумом людства. Лихо сприймається не як законне відплата за гріхи людства, а як зла божа примха.

Отже, що ж таке Добро і Зло? У філософії “добре” і “зло” - це морально-етичні категорії, в яких виражається етична оцінка поведінки людей (груп, класів), а також суспільних явищ з певних класових позицій. Під “добром” розуміється те, що суспільство вважає етичним, гідним наслідування. “зло” має протилежне значення: аморальне, гідне засудження. В обгрунтовуванні добра і зла кожний мислитель, по суті, відстоював етичну позицію того або іншого класу, до якого сам належав. Ідеалізм шукав вічні і незмінні підстави добра і зла, убачаючи їх в божественній волі або абсолютному дусі. Представники домарксовського

1 2 3 4 5 6 7 8 9