Слов'янські народи і мови

внаслідок поступових змін у фонологічному, морфологічному та лексичному рівнях викристалізувалася система словацької мови в таких формах, яку знаємо в нинішніх говорах 23. Він прямо пише; "Наша мова розвинулася із спільної праоснови, як і інші слов'янські мови" 24. Учений визнає існування західного праслов'янського макродіалекту 25.

Чітку періодизацію розвитку сербської та хорватської мов (у його термінології — сербохорватської мови) опрацював видатний славіст О. Белич. Учений виділив три епохи в їхньому розвитку.

Перша епоха охоплює два періоди:

1) сербохорватська мова як частина праслов'янської;

2) як частина південнослов'янської спільної мови і як окрема група — сербо-хорватсько-словенська.

У другій епосі настає третій період, коли відбувається розвиток сербської та хорватської мов, формуються їх основні спільні особливості, але водночас іде поглиблення відмінностей між чакавськими і штокавськими говорами.

Четвертий період (IX—XII ст. ), коли поширюються однакові риси в обох основних групах говорів, незважаючи на те, що сербський і хорватський народи перебувають у своїх окремішніх державах. П'ятий період (XIII—XIV ст. ), коли розвиваються нові спільні риси, але вони не охоплюють повністю обидві групи говорів 26.

Знаний сербський дослідник І. Попович також дійшов висновку, що південнослов'янська мовна єдність існувала 27.

Нині в науці найгостріші дискусії точаться навколо того, чи східнослов'янський мовний масив X—XIII ст

був діалектним розмаїттям одної мови — давньоруської, чи тут існували вже три мови — українська, білоруська та російська або навіть чотири — українська, білоруська, південноросійська й північноросійська (новгородська).

Цю проблему буде розв'язано, на нашу думку, лише тоді, коли буде остаточно з'ясовано, чи була в східних слов'ян X—XIII ст. свідомість єдиного етносу, чи такої не було. Нині можна висунути однаково вагомі арґументи і щодо позитивного, і щодо негативного розв язання питання 28.

Дослідники глотогенезу хоч і по-різному інтерпретують і називають період X—XIII (XIV ст. ) в історії української та інших східнослов'янських мов, проте майже всі виділяють його як окремий етап. Абсолютна більшість фахівців, починаючи з минулого століття і донині, незалежно від поглядів на мовну ситуацію в Київській Русі, визнають, що живе мовлення східного слов'янства характеризувалося діалектним розмаїттям, що говірки півдня держави, як і інших її частин, виділялися притаманними їм особливостями звукової, граматичної, лексичної систем.

Структурно одноманітної живої мови східних слов'ян в X—XIII ст. не було, тому говорити про розвиток сучасних східнослов'янських мов із монолітної давньоруської (давньосхіднослов'янської) мови немає підстав.

Пам'ятки писемності XI—XIII ст. засвідчують риси, притаманні лише українській мові, більшості її нинішніх говорів. Центром багатьох інновацій, очевидно, були говірки Київської землі. Деякі риси мовної системи говорів півдня Східної Славії, можливо, збереглися ще з праслов'янської доби (наприклад, тверді або напівтверді приголосні д, т та інші перед е).

Об'єднання східнослов'янських племен у Київській Русі сприяло поширенню інновацій у певних регіонах держави, часто — на величезних обширах. Проте тільки одне єдине нове фонетичне явище охопило всю Східну Славію — занепад редукованих (дуже коротких) звуків ь, ъ у слабкій позиції та прояснення їх у звуки повної тривалості відповідно

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні