Слов'янські народи і мови

узагальнення пішло в напрямку поширення флексій твердої групи на м'яку (пор. рос. воды земли, білорус, вади зямлі). Однак на півдні зберігалася давня різниця флексій твердої й м'якої груп (пор. укр. води землі <- землЂ).

20. Розрізнялися також флексії іменників -о- (столъ) та -jo- основ (конь) у знахідному відмінку множини (столы — конЂ; князЂ). У називному множини в них було спільне закінчення -и-(столи, кони). Дуже рано почалася взаємодія відмінкових форм називного й знахідного, причому в північних та західних діалектах форми називного множини іменників -jo- основи почали витісняти закінчення знахідного (князи имамъ — житие Нифонта 1219 р. ). На півдні Русі цей процес пішов у зворотному напряму — форми знахідного почали витісняти закінчення називного множини (сторожЂ изъиманЂ — "Повість минулих літ"). Ця риса стала характеризувати українську мову (коні, сторожі конЂ, сторожЂ).

21. Іменники давніх -й- основ мали в родовому відмінку флексію -ови (сынови), іменники -o(jo)- основ — закінчення -у(-ю) (отьцю). Але дуже рано вони почали взаємодіяти по всій території Русі. Особливо активним процес поширення флексій -ови (-еви) був у говірках півдня Русі, на що вказують писемні тексти XI—XIII ст. (наприклад, у графіті Софії Київської флексія -ови/-еви є панівною). На півночі закінчення -ови виявилось маловживаним варіантом. Флексія -у(-ю) стала єдиним закінченням родового відмінка іменників чоловічого роду в російській та білоруській мовах

На півдні флексія -ови(-еви) (модифікована згодом у частині говорів в -овЂ, -eвЂ, тобто -ові, -еві) була безперервно активною й донині характеризує українську морфологію.

22. У давнину перед флексією -Ђ приголосні г, к, х основ слів чергувалися із з, ц, с (праслов'янська спадщина) в давальному та місцевому відмінках іменників жіночого роду колишніх основ на -а (pyцЂ) та місцевому відмінку однини іменників чоловічого й середнього роду колишніх основ на -о (о человЂцЂ, въ oцЂ). Чергування зберігалося на південному заході держави. На північному сході Русі досить рано почався процес вирівнювання приголосних у кінці основ, тобто відновлення в них г, к, х: рабу своєму ДъмкЂ (Новгородська Мінея 1096 р. ).

23. На півдні Русі стійко зберігалися в XI—XIII ст. закінчення -ою/-ею в орудному відмінку однини іменників першої відміни (водою, землею) та прикметників (бЂлою, синею).

24. Стійко зберігалися на півдні Русі флексії кличного відмінку іменників (жоно, земле, брате, коню, сыну тощо).

25. У пам'ятках XI—XIII ст. півдня Русі стабільно фіксується флексія з кінцевим елементом -Ђ —> -і у родовому відмінку однини прикметників та займенників жіночого роду (тоЂ бЂлоЂ —> тої білої).

26. На півдні Русі в XI—XIII ст. добре зберігалися старовинні форми особових займенників у родовому (мене, тебе, себе) та давальному (мькЂ, mo6Ђ, coбЂ —> мені, тобі, собі) відмінках однини. Нова форма менЂ задокументовується з XII ст.

Відмінності в морфології дієслова були, зокрема, такі:

27. Характерною рисою давньосхіднослов'янської морфології порівняно, наприклад, із старослов'янською, була флексія -тъ (успадкована з праслов'янської мови) у третій особі однини й множини теперішнього й простого майбутнього часів (идуть), котра засвідчується пам'ятками з різних територій Київської Русі.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні