Соціальна реадаптація звільненого

масиві злочинів утримується в межах від 24 до 35% [7, с. 123]. Рецидивна злочинність, як і злочинність загалом, – соціально-правове явище, яке історично змінюється. Тому необхідно розуміти її небезпеку і причини поширеності. Рецидивна злочинність являє собою погрозливу для суспільства небезпеку. Злочини, вчинені рецидивістами, переважно тяжкі і більш кваліфіковані. Крім того, рецидивісти негативно впливають на нестійких громадян (особливо молодь), залучаючи їх у злочинну діяльність.

Рецидив злочину свідчить, що одного разу вже застосоване до винного кримінальне покарання виявилось неефективним. Рецидивісти становлять приблизно половину кількості всіх засуджених, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі. Тому посилення боротьби з рецидивною злочинністю потребує подальшого удосконалення діяльності всіх видів виправно-трудових установ і, зокрема, установ суворого та особливого видів режиму, де здебільшого відбувають покарання особи, неодноразово засуджені до позбавлення волі.

Сучасний стан економічного розвитку України, суспільства в цілому не сприяє боротьбі держави з рецидивною злочинністю, негативно відбивається на діяльності держави в питаннях соціальної адаптації засуджених, які звільнились з місць позбавлення волі. Під соціальною адаптацією слід розуміти входження особистості в соціальне середовище, здобувши статус, місце в соціальній структурі суспільства [2, с. 173]. Проте держава не забезпечує колишніх засуджених після відбуття ними покарання реально ефективного захисту. Громадськість ставиться до осіб, що звільнились з виправно–трудових установ, з осторогою, а інколи виявляє ворожість

Суспільство здебільшого відвертається від них. За останні роки проведення соціально-економічних реформ трудові колективи та їх лідери зайняли позицію відсторонення від раніше суджених осіб, а тим більше – рецидивістів. Тому зусиль у боротьбі з рецидивною злочинністю одних правоохоронних органів явно недостатньо. І саме у цьому, як видається, криється головна причина зростання рецидивної злочинності. Отож, за статистичними даними, кожний п’ятий рецидивіст стає на злочинний шлях уже в перші шість місяців після звільнення, кожний третій – після збігу року, близько 60% – протягом двох років, а дві третини – протягом трьох років після звільнення. За останні 10 років більше ніж на 40% збільшилась кількість осіб, що вчинили повторні злочини, на 95% виросла кількість кримінальних посягань, учинених особливо небезпечними рецидивістами. Коефіцієнт рецидивної злочинності виріс більше ніж на 30% [5, с. 233].

Наслідком багаторічної каральної практики держави з’явилось масове переконання в необхідності жорстоких репресій у боротьбі із злочинністю. Люди починають пов’язувати зростання злочинності з процесами демократизації і в цьому вбачають джерело всіх бід. А проте брак спеціальних установ, центрів, які повинні займатись адаптацією осіб, що відбули кримінальне покарання, створює парадоксальну ситуацію – турботу про їхній добробут покладено на каральні органи. Складність ситуації полягає ще й у тому, що раніше судимі особи в період позбавлення волі щоденно підпорядковувались суворим правилам тюремного розпорядку, і тому більшість з них втратили здатність самостійно справлятися з життєвими проблемами, турбуватися про себе, у всьому покладаючись на адміністрацію. І, звільнившись від ув’язнення, вони не завжди готові виявити достатньо енергії, щоб розпочати самостійну трудову діяльність, і схильні йти по шляху найменшого опору, що приводить до повторного злочину. На особу злочинця, який відбув покарання, практично неможливо діяти ефективно, не вносячи корективи в безпосередньо оточуюче його соціальне середовище, не змінюючи способи взаємодії з цим середовищем.

Важливо відзначити як одну із

1 2 3 4 5

Схожі роботи