Соціальне сирітство в Україні

стає домінуючою і у багатьох випадках обумовлює відносно нове соціальне явище; батьки, виховуючи трьох-чотирьох дітей, відмовляються від виховання та утримання наступної народженої ними дитини. Досить часто відмовляються також і від наявно хворої новонародженої дитини.

Введення такої юридичної норми законодавцем можна пояснити його прагненням забезпечити право дитини рости у біологічній  (кровній) сім’ї. З іншого  боку, ця юридична норма позбавляє дитину права вже від народження бути в сімейному оточенні. Адже досить часто неможливість усиновити дитину саме у перші дні, тижні може перекреслити можливість усиновлення взагалі.

«За останні п’ять років визначилася стійка тенденція до щорічного збільшення кількості дітей – сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. За даними Міністерства освіти і науки України у 2005 році таких дітей налічувалося 103,4 тис. чоловік. Майже тисяча новонароджених стає соціальними сиротами уже в перші години життя, тому що від них відмовляються матері у пологових будинках [Луценко В. , 1997, 18].

Визнання Україною Конвенції ООН про права дитини та імплементація її основних вимог у національне законодавство України обумовили посилення уваги громадськості дітей, які тимчасово або постійно позбавленні сімейного оточення. Основними нормативними актами, які регулюють питання соціального захисту безпритульних та бездоглядних дітей, є Конституція України ( 1996р. ); «Про освіту» ( 1991 р. ); «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» ( 1992 р. ) , Закони України « Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для  неповнолітніх» ( 1995 р

), « про охорону дитинства» ( 2001 р. ), « сімейний кодекс України» ( 2002 р. ) [О. Гравник. , Н. Комарова. , 2006, 16].

На розв’язання проблеми дитячої бездоглядності, створення належних умов для соціально-психологічної реабілітації дітей, їх фізичного і розумового розвитку спрямована Державна програма запобігання дитячій бездоглядності на 2003-2005 роки, затверджена Указом Президента України від 21 лютого 2003 року № 154/2003.

У програмі визначено, що робота, яка проводиться в регіонах з метою запобігання бездоглядності серед дітей , їх соціально-правового захисту, є малоефективною. З року в рік спостерігається зростання кількості сімей, які з різних причин не виконують виховних функцій стосовно власних дітей. Малоефективний контроль з боку суспільства за вихованням та утриманням дітей у неблагополучних сім’ях призводить до виникнення ситуації, коли все більше таких дітей не отримують адекватного соціального захисту і стають дітьми вулиці.

Основними завданнями програми є :

• підвищення ефективності роботи із запобігання дитячій бездоглядності шляхом удосконалення нормативно – правової бази;

 • поліпшення існуючих та пошук нових форм соціальної підтримки дітей, які перебувають у складних життєвих умовах;

• виявлення неблагополучних сімей і забезпечення захисту прав дітей, які виховуються в таких сім’ях;

• удосконалення мережі та підвищення ефективності діяльності закладів соціального захисту дітей;

• розробка науково-методичних рекомендацій щодо запобігання дитячій бездоглядності;

• забезпечення підготовки та перепідготовки фахівців закладів соціального захисту дітей [15,с. 18].

На рівні діяльності місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо покращення ефективних заходів, спрямованих на  вирішення проблеми бездоглядності дітей в Україні, в першу чергу,  необхідно проводити профілактику соціального сирітства, попередження виходу дітей із сім’ї.

<< 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 >>

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні