Спеціальні місії у сучасній дипломатичній практиці
Якщо в Австрії володар призначав членів вищого персоналу місій, а дипломат — охоронців та обслугу, відповідно в інших західних державах право на призначення всього складу персоналу місій повністю належало дипломату.
У багатьох державах до складу місії залучалися й інші особи. Найчастіше це були купці, які хотіли використати можливість безмитного проїзду, що було привілеєм місій. У московських дипломатичних зносинах часто доходило до того, що за рахунок купців місія налічувала від 800 до 1200 осіб.
У XVI ст. , визначаючи чисельність місії, найчастіше дотримувались принципу, за яким кількість членів місії визначалась рангом дипломатів, важливістю завдань та почестями. Не було однакового підходу щодо кількісного складу місії. На Заході місія, що складалася із 150 осіб, вважалася великою, в Італії місія нараховувала не більше 80 осіб. Переважно формувалися місії, що налічували 30-40 осіб.
Найчастіше одноосібні місії супроводжувались ще однією особою і лише за виняткових обставин, що були обумовлені відповідною таємницею чи поспішністю, дипломат міг відмовитись від захисту, який йому надавали підлеглі.
До основних документів, якими забезпечували членів спеціальних дипломатичних місій, належали інструкції, кредитиви, меморіали та повноваження.
Часто для ведення переговорів були потрібні спеціальні повноваження
Під час виконання спеціальної місії особа дипломата користувалась недоторканністю і звільнялась від судової юрисдикції приймаючої держави. Проте на шляху прямування дипломатів очікували всілякі небезпеки аж до пограбування та вбивств. Найбільш небезпечними вважались місії до Туреччини.
Якщо випадки порушення недоторканності особи дипломата траплялись досить рідко, то спроби вплинути на незалежність дипломата і його дії в багатьох державах спостерігалися часто. Причиною була занадто велика недовіра до дипломата, якого здебільшого розглядали як засланого шпигуна. Ця обставина та, ймовірно, підозра, що дипломат міг вплинути на підлеглих володаря і налаштувати їх проти нього, призводила до того, що багато володарів приймаючої держави обмежували свободу пересування членів місії.
У XVI—XVII ст. із впровадженням у життя постійної дипломатії призначення спеціальних місій не втрачає актуальності. Це означає, що в цей період дві форми дипломатії доповнюють одна