Спеціальні місії у сучасній дипломатичній практиці

Важливе місце належало секретарю, який виконував значний обсяг поточ­ної роботи, підписував депеші посланців, заносив перегово­ри та складав проекти договорів. Нижчий персонал місій, який підпорядковувався двом попереднім групам, складав­ся із озброєних осіб, які мали охороняти дипломатів, спри­яти полегшенню подорожі та справляти відповідне вражен­ня. Часто були також особисті слуги дипломатів та кухарі, але під час проведення переговорів ці особи не були при­сутні.

Якщо в Австрії володар призначав членів вищого персо­налу місій, а дипломат — охоронців та обслугу, відповідно в інших західних державах право на призначення всього складу персоналу місій повністю належало дипломату.

У багатьох державах до складу місії залучалися й інші особи. Найчастіше це були купці, які хотіли використати можливість безмитного проїзду, що було привілеєм місій. У московських дипломатичних зносинах часто доходило до того, що за рахунок купців місія налічувала від 800 до 1200 осіб.

У XVI ст. , визначаючи чисельність місії, найчастіше дотримувались принципу, за яким кількість членів місії ви­значалась рангом дипломатів, важливістю завдань та поче­стями. Не було однакового підходу щодо кількісного скла­ду місії. На Заході місія, що складалася із 150 осіб, вважа­лася великою, в Італії місія нараховувала не більше 80 осіб. Переважно формувалися місії, що налічували 30-40 осіб.

Найчастіше одноосібні місії супроводжувались ще однією особою і лише за виняткових обставин, що були обумовлені відповідною таємницею чи поспішністю, дипломат міг від­мовитись від захисту, який йому надавали підлеглі.

До основних документів, якими забезпечували членів спеціальних дипломатичних місій, належали інструкції, кредитиви, меморіали та повноваження.

Часто для ведення переговорів були потрібні спеціальні повноваження

У цих повноваженнях акредитуюча сторона запевняла, що вона призначила дипломата з власної ініціа­тиви, уповноваживши його на ведення переговорів та підпи­сання договору. Найбільш важливим було запевнення в то­му, що володар буде дотримуватись домовленостей, досяг­нутих дипломатом. Чи було це насправді — питання не стільки дипломатичного права, скільки зовнішньої політи­ки. А тому особа, яка скеровувала місію, могла застрахува­тися, заздалегідь зауваживши, що її обіцянка стосується лише угоди, яка жодною мірою не буде відхилятись від даних нею вказівок. Проте такі обмеження й повноважен­нях використовувались досить рідко. Повноваження як офіційні документи правового характеру, що мали найви­щу юридичну силу, складались здебільшого латинською мо­вою (у Польщі переважали документи латиною, в Москов­ській державі їх оформляли російською мовою).

Під час виконання спеціальної місії особа дипломата користувалась недоторканністю і звільнялась від судової юрисдикції приймаючої держави. Проте на шляху пряму­вання дипломатів очікували всілякі небезпеки аж до погра­бування та вбивств. Найбільш небезпечними вважались місії до Туреччини.

Якщо випадки порушення недоторканності особи дип­ломата траплялись досить рідко, то спроби вплинути на незалежність дипломата і його дії в багатьох державах спо­стерігалися часто. Причиною була занадто велика недовіра до дипломата, якого здебільшого розглядали як засланого шпигуна. Ця обставина та, ймовірно, підозра, що дипломат міг вплинути на підлеглих володаря і налаштувати їх про­ти нього, призводила до того, що багато володарів прийма­ючої держави обмежували свободу пересування членів місії.

У XVI—XVII ст. із впровадженням у життя постійної дипломатії призначення спеціальних місій не втрачає акту­альності. Це означає, що в цей період дві форми дипломатії доповнюють одна

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні