Спеціальні місії у сучасній дипломатичній практиці
3. Міжнародно-правові основи організації та діяльності спеціальних місій
Спеціальна місія, згідно зі ст. 1 Конвенції про спеціальні місії, має представницький характер. Ця обставина дає змогу розмежовувати спеціальні місії від різних недержавних, хоча значною мірою також офіційних місій та візитів. Але це не означає, що спеціальна місія має відповідати за підтримання постійних дипломатичних відносин між державами, оскільки її завдання має бути чітко окреслене. Водночас встановлення дипломатичних відносин часто є наслідком діяльності саме попередніх спеціальних дипломатичних місій.
Положення ст. 2 Конвенції про спеціальні місії вказують, що держава може відряджати спеціальну місію в іншу державу за згодою останньої. Що ж стосується реалізації цього права іншими суб’єктами міжнародного права, то про це в тексті Конвенції нічого не сказано, але немає також заборони з цього приводу. Отже, звідси можна зробити висновок, що правом скеровувати і приймати спеціальні місії наділені всі суб’єкти міжнародного права.
Держава, яка виявила бажання скерувати одну й ту ж спеціальну місію у дві або декілька держав, має повідомити про це кожну приймаючу державу, коли звертається до неї за згодою. Аналогічна згода потрібна також у випадку, якщо одна або декілька держав бажають відрядити спільну спеціальну місію в іншу державу для розв’язання питання, яке становить для них спільний інтерес.
Наявність дипломатичних або консульських відносин не є необхідною складовою для скерування або прийняття спеціальної місії. Крім цього, відряджання і приймання спеціальної місії не пов’язані також з інститутом визнання, який є необхідною юридичною передумовою для встановлення дипломатичних відносин
Акредитуюча держава може призначити главу і членів спеціальної місії на свій розсуд, попередньо надавши приймаючій державі необхідну інформацію про чисельність і склад місії, а також прізвища і посади осіб, яких вона має намір призначити. Причому приймаюча держава може не дати згоди на відряджання спеціальної місії, чисельність якої вона не вважає прийнятною через обставини й умови у приймаючій державі та потреби цієї місії. Вона може також, не повідомляючи причин відмови, не дати згоди на призначення будь-якої особи як члена спеціальної місії (ст. 8). Однак сьогодні дипломатична практика засвідчує, що більшість держав не ставить будь-яких кількісних рамок для спеціальних місій, за винятком випадків, коли в договорі подається застереження щодо кількості спеціалістів.
На відміну від глави дипломатичного представництва, главі спеціальної місії не потрібно отримувати агреман, хоча деякі члени Комісії міжнародного права, яка займалася підготовкою проекту цієї Конвенції, пропонували його як необхідну вимогу стосовно спеціальної місії (Е. X. Аречага). М. Бартош справедливо вважав, що надання візи є переконливим вираженням згоди щодо прийняття глави і членів місії.
Відповідно до ст. 10 Конвенції про спеціальні місії, представники акредитуючої держави в спеціальній місії, а також члени її дипломатичного персоналу в принципі мають бути громадянами акредитуючої держави. Громадяни приймаючої держави не можуть бути призначені до складу спеціальної місії інакше як за згодою цієї держави, причому ця згода може бути