Становище Української журналістики в 20
Концепція “Червоного шляху” була детально продумана вищими партійними колами, а вихід його заздалегідь запланований. Перший секретар видання Ю. Озерський запрошуючи до співробітництва О. Досвітнього писав у листі до нього: “Журнал має характер літературно-художнього місячника, що своїм розміром наближався би “Красной ниви”. Це є здійснення того завдання, що вже давно поставили собі відповідальні політичні кола”.
Лист Ю. Озерського - не єдине архівне свідчення, всякому підкреслюється зацікавлення журналом “відповідних політичних кіл”. Редактор журналу Г. Грінько повідомляв листом П. Ладана про створення місячника пишучи: “з кінця лютого цього року починає виходити у Харкові під моєю редакцією літературно – науковий і соціально – політичний журнал “Червоний шлях” українською мовою. Ми перший раз беремося за здобування щомісячного журналу. Наші політичні органи надають цій справі серйозне значення і треба зробити все, щоб вона не провалилась”.
На думку Я. Дашкевича, “нема підстав культурне відродження Радянської України середини 20-х – початку 30-х років вважати наслідком лиш апаратної українізації. Могутня революційна хвиля розкувала творчі можливості нації. Дерусифікація була не причиною, а навпаки одним з результатів культурного розквіту всього українського. Отже формально журнал створювався з метою задовольняння культурних потреб “широких народних мас”, а реально офіційні кола прагнули з його допомогою здійснити власні потреби – політичні”.
Одним із завдань, яке покладалось на журнал партійними функціонерами, було завдання протидії деяким органом національно-свідомої еміграції. За визначенням одного із тогочасних культурних діячів Є. Черняка, “журнал – це легка гармата в нашій ідеологічній боротьбі”. У стані нав’язаної згори холодної війни, прихованої чи відвертої ворожнечі перебували “Червоний шлях” і “Нова Україна”. Останній видавався у Празі визначними українськими діячами В. Винниченком і М. Шаповалом з 1922 року. Винниченко одразу зрозумів, що “Червоний шлях” це зброя, спрямована проти “Нової України ”, навіть звинуватив організаторів у запозиченні програми його журналу. В запалі письменник кидає різкі звинувачення редактору нового видання, тодішньому наркому освіти Г. Гринькові : ”Це маленький урядовець з тої боротьбістської мошки, що приладналась до московського меду ”, запроданець, холуй, зрадник і т. д. Між журналами точилась негласна боротьба за кращих письменників. Деякі віддавали перевагу емігрантському виданню. Але це не було виявом вільної конкуренції часописів, швидше – підневільного становища митців.
Велика заслуга “Червоного шляху” полягає в тому, що досить швидко йому вдалося стати центром формування літературних смаків : згуртувати навколо себе письменників досвідчених і початківців, представників еміграції західноукраїнських земель. Через журнал читач мав змогу познайомитись з творчістю “плужан” (С
Старше письменницьке покоління (С. Васильченко, П. Копельгородський, М. Черняхівський, Г. Хоткевич. Х. Алчевська, Н. Романович-Ткаченко) брало участь у формуванні “обличчя” журналу разом з початківцями (С. Крижанівський, П. Усенко, О. Влизько, Т. Масенко). До