Становлення дипломатичних відносин України
Українська дипломатія бере початок із давньоруських часів. Першим документом, який засвідчує це, був договір, укладений у 840 р. з Візантією. На думку дослідника цього питання проф. А. Сахарова, після походу на Константинополь у 860 р. відбулось дипломатичне визнання Русі.
Наступним кроком на шляху становлення дипломатичних відносин треба вважати укладення у 873 р. між імператором Василієм І та давньоруським князем Аскольдом договору про умови торгівлі між Руссю та Візантією. Не менш важливим для цих держав був договір 907 р. Відповідно до умов договору були закріплені питання щодо поведінки руських посольських і торгових місій на території Візантії. Він передбачав низку пільг та привілеїв руським купцям, відповідав усім дипломатичним канонам того часу і був визначальним для врегулювання міжнародних відносин між ними.
Найбільшого розвитку дипломатичні відносини давньоруської держави досягли в період правління Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Коли останній завершував правління, на сході Європи сформувалася велика слов'янська держава, яка своїми кордонами простягалася від Кавказу до Фінської затоки і від Середньої Волги до Карпат. Київська Русь стала бажаним суб'єктом зовнішньої політики багатьох країн, володарі яких змушені були визнати її могутність.
Дипломатія Галицько-Волинського князівства, завдяки його географічному розташуванню, була, передусім, скерована на Захід. Досить активними були дипломатичні стосунки з Угорщиною, Польщею, Римом. Особливо рішучими були дипломатичні кроки у створенні антитатарської коаліції, що виявилось в обміні посольствами між державами і мало на меті створення спільної стратегії повалення татаро-мон-гольської навали. Відчутні дипломатичні відносини налагодилися між Галицько-Волинським князівством і Римом в особі папи Інокентія IV
Варто зазначити, що дипломатія галицьких і волинських князів XIII ст. була набагато інтенсивніша і багатогранні-ша, ніж інших руських князів. Вона зазнавала злетів і падінь — від цілеспрямованої дипломатії Романа Мстиславовича та його сина Данила до хаотичної і, певною мірою, обмеженої політики Льва Даниловича. Однак, незважаючи на це, дипломатія Галицько-Волинської Русі завжди була важливим фактором політичного життя Європи того часу.
Після розпаду Київської Русі її землі, внаслідок феодальної роздробленості, потрапили переважно під владу Великого князя Литовського, а згодом — Польщі. Безумовно, говорити про українську дипломатію в цей історичний період не доводилось, оскільки не було реального суб'єкта, який би виражав волю народу цих земель. Хоча поглиблення конфліктів на українських землях значною мірою зумовило появу козацтва.
Офіційними представниками Запорізької Січі виступали кошовий отаман, а пізніше — гетьман. Останній вступав у дипломатичні стосунки з сусідніми державами. Саме йому вручали королівські універсали, царські укази, гетьманські ордери. Обов'язки міністра закордонних справ покладалися на військового (генерального) писаря. Він здійснював дипломатичне листування, приймав на зберігання універсали, укази, листи. Запорізька Січ проводила свою зовнішню політику як самостійна і незалежна держава. Багато монархів змушені були рахуватися з цим явищем у Європі.
Особливо активними були дипломатичні відносини України під час визвольної війни 1648—1657 рр. Переяславська Рада була одним із чергових політичних союзів Української держави, викликаних необхідністю боротьби проти Речі Посполитої. Найважливішою частиною російсько-українського договору 1654 р. є "Березневі статті", які стали результатом домовленостей між українською делегацією та російським урядом у березні-квітні 1654 р. Із найновішого варіанта цього документа, що складається