Становлення дипломатичних відносин України

Українська дипломатія бере початок із давньоруських часів. Першим документом, який засвідчує це, був договір, укладений у 840 р. з Візантією. На думку дослідника цього питання проф. А. Сахарова, після походу на Константино­поль у 860 р. відбулось дипломатичне визнання Русі.

Наступним кроком на шляху становлення дипломатич­них відносин треба вважати укладення у 873 р. між імпера­тором Василієм І та давньоруським князем Аскольдом до­говору про умови торгівлі між Руссю та Візантією. Не менш важливим для цих держав був договір 907 р. Відповідно до умов договору були закріплені питання щодо поведінки руських посольських і торгових місій на території Візантії. Він передбачав низку пільг та привілеїв руським купцям, відповідав усім дипломатичним канонам того часу і був визначальним для врегулювання міжнародних відносин між ними.

Найбільшого розвитку дипломатичні відносини давньо­руської держави досягли в період правління Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Коли останній завершував правління, на сході Європи сформувалася велика слов'ян­ська держава, яка своїми кордонами простягалася від Кав­казу до Фінської затоки і від Середньої Волги до Карпат. Київська Русь стала бажаним суб'єктом зовнішньої політи­ки багатьох країн, володарі яких змушені були визнати її могутність.

Дипломатія Галицько-Волинського князівства, завдяки його географічному розташуванню, була, передусім, скерова­на на Захід. Досить активними були дипломатичні стосунки з Угорщиною, Польщею, Римом. Особливо рішучими були дипломатичні кроки у створенні антитатарської коаліції, що виявилось в обміні посольствами між державами і мало на меті створення спільної стратегії повалення татаро-мон-гольської навали. Відчутні дипломатичні відносини нала­годилися між Галицько-Волинським князівством і Римом в особі папи Інокентія IV

Варто зазначити, що дипломатія галицьких і волинських князів XIII ст. була набагато інтенсивніша і багатогранні-ша, ніж інших руських князів. Вона зазнавала злетів і па­дінь — від цілеспрямованої дипломатії Романа Мстисла­вовича та його сина Данила до хаотичної і, певною мірою, обмеженої політики Льва Даниловича. Однак, незважаючи на це, дипломатія Галицько-Волинської Русі завжди була важливим фактором політичного життя Європи того часу.

Після розпаду Київської Русі її землі, внаслідок феодаль­ної роздробленості, потрапили переважно під владу Вели­кого князя Литовського, а згодом — Польщі. Безумовно, говорити про українську дипломатію в цей історичний пе­ріод не доводилось, оскільки не було реального суб'єкта, який би виражав волю народу цих земель. Хоча поглиблен­ня конфліктів на українських землях значною мірою зумо­вило появу козацтва.

Офіційними представниками Запорізької Січі виступа­ли кошовий отаман, а пізніше — гетьман. Останній вступав у дипломатичні стосунки з сусідніми державами. Саме йому вручали королівські універсали, царські укази, гетьманські ордери. Обов'язки міністра закордонних справ покладали­ся на військового (генерального) писаря. Він здійснював дипломатичне листування, приймав на зберігання універ­сали, укази, листи. Запорізька Січ проводила свою зовніш­ню політику як самостійна і незалежна держава. Багато монархів змушені були рахуватися з цим явищем у Європі.

Особливо активними були дипломатичні відносини Укра­їни під час визвольної війни 1648—1657 рр. Переяславська Рада була одним із чергових політичних союзів Української держави, викликаних необхідністю боротьби проти Речі Посполитої. Найважливішою частиною російсько-україн­ського договору 1654 р. є "Березневі статті", які стали ре­зультатом домовленостей між українською делегацією та ро­сійським урядом у березні-квітні 1654 р. Із найновішого варіанта цього документа, що складається

1 2 3 4 5

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні