Становлення дипломатичних відносин України

з 23 статей, по-ровуміння було досягнуте по 16, а згідно з іншими кожна сторона залишилася на своїх позиціях, плануючи розв'яза­ти ці проблеми згодом. Спроби російського царя обмежити міжнародні відносини України з Польщею й Туреччиною призвели до того, що Богдан Хмельницький, нехтуючи ст. 5 договору, проводив незалежну зовнішню політику. Висту­паючи як глава держави, він не лише здійснював активне і пасивне право дипломатичних відносин з іншими держа­вами, але й укладав міжнародні договори, які закріплюва­ли відповідні права та обов'язки, не повідомляючи про це царя. На початку 1657 р. в Чигирині були акредитовані пос­ли Швеції, Угорщини, Молдови, Туреччини, Польщі, Воло­щини, що засвідчує активну дипломатичну діяльність Укра­їни.

Характерною рисою української дипломатії кінця 50— 70-х років було формування представницьких посольств для вироблення змісту найважливіших міжнародних договорів, що стосувалися статусу держави чи їх ратифікації. Такі посольства складалися, головним чином, зі старшини та козаків від кожного полку. Інколи такі посольства налічу­вали до 400 осіб [10, с. 128]. Зміст договорів не розголошу­вався, відтак залишався відомим лише обмеженому колу осіб (гетьману, генеральним старшинам і полковникам).

Однак після смерті Богдана Хмельницького Москва гру­бо втручається в українські справи, що призводить у кінце­вому підсумку до укладення у 1659 р. Переяславського договору, який, по суті, поклав кінець незалежній Укра­їнській державі козацької доби і перетворив її на автономне політичне утворення під владою Російської імперії. Але й цю автономію російський уряд поступово обмежував, і напри­кінці XVIII ст. вона була ліквідована.

Упродовж XVII—XVIII ст. українська дипломатія про­йшла складний шлях розвитку, який збігся з формуванням основних елементів української державності, що виникла в результаті Національно-визвольної війни. Попри всі не­вдачі, українській дипломатії вдалося забезпечити реаліза­цію головного напряму Богдана Хмельницького на створен­ня незалежної Української держави

Події, які розгорнулися в кінці XVIII ст. у Франції, були новим поштовхом для міжнародного життя та політичної самоорганізації народів, які не мали державності. Вони лік­відували владу монарха й старої аристократії та поширили поняття нації на інші суспільні верстви [10, с. 128]. Джере­лом суверенних прав націй став народ.

Усе це стало прикладом для наслідування новими націо­нально-визвольними рухами, що поширювалися на почат­ку XIX ст. по всій Європі.

У період "Весни народів" український народ здобув не­оціненний досвід політичного самовизначення і пошуку со­юзників для свого майбутнього державотворення.

Початок XX ст. ознаменував особливе загострення супе­речностей між багатьма "цивілізованими державами" світу. При цьому Україна виявилася в центрі головних подій, що були пов'язані з Першою світовою війною, оскільки вона займала вигідне геополітичне становище й мала значний воєнно-економічний потенціал та людські ресурси. У дип­ломатичних відносинах принаймні трьох держав — Німеч­чини, Австро-Угорщини та Росії — їй відводилося одне з чільних місць.

Лютий 1917 р. приніс Україні великі надії на третю істо­ричну спробу встановлення власної державності, суверен­ності та незалежності. Але, на жаль, у перші місяці існу­вання Української Народної Республіки її керівництво не вважало Україну самостійним суб'єктом міжнародних від­носин, а розглядало її як автономію Росії.

Після проголошення IV Універсалу УНР отримує статус суверенної держави. А вже з 1 січня 1918 р. делегація Цен­тральної Ради бере участь у мирних переговорах у

1 2 3 4 5

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні