Стилі і норми української літературної мови в професійному спілкуванні.

запозичень, з усної творчості та мовлення українців Наддніпрянщини, відшліфував мовні норми.

      Українська літературна мова як вища форма національної мови характеризується наявністю усталених норм, які є обов’язковими для всіх її носіїв. Унормованість – одна з головних ознак української літературної мови.

      Норми літературної мови – це сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними і зразковими на певному історичному етапі.

      Мовні норми характеризуються:

      - системністю (наявні на всіх рівнях мовної системи);

      - історичною зумовленістю (виникають у процесі історичного розвитку мови);

      - соціальною зумовленістю (виникають у зв’язку з потребами суспільства);

      - стабільністю (не можуть часто змінюватися).

      Із поняттям “мовна норма”  пов’язане поняття “культура мови”.

      Культура мови – це прагнення знайти найкращу форму для висловлювання думок, яке ґрунтується на бездоганному знанні мовних норм. За словником лінгвістичних термінів, культура мови - це ступінь відповід­ності нормам вимови, слововживання та ін. , установ­леним для певної мови; здатність наслідувати кращі зразки у своєму індивідуальному мовленні.

      Якщо норма існує на рівні “правильно-неправильно”, то культура мови - на рівні “краще, точніше, доречніше”. Опанування норм сприяє підвищенню культури мови, а висока культура мови є свідченням культури думки, загальної культури людини

      Отже, досконале володіння мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності людини й визначає її культуру мовлення.

 

      3. Типізація мовних норм

      У сучасній українській літературній мові розрізняють такі типи норм:

1. Орфоепічні (норми правильної вимови), наприклад:

-        тверда вимова шиплячих: чай, чому, Польща (а не чьай,  чьому, Польщьа);

-        дзвінкі приголосні в кінці слова або складу не оглушуються: гриб, репортаж, любов, раз, лід (а не грип, репорташ, любоф, рас, літ);

-       голосний о ніколи не наближається до а : молоко, потреби, дорога (а не малако, патреби, дарога);

-       літера щ передає звуки  шч: вищий, що (а не висший, шо);

-       буквосполучення дж, дз передають злиті звуки: сиджу, кукурудза (а не сижу, кукуруза);

-       літера  ґ передає звук ґ: обґрунтування,  ґатунок (а не обгрунтування, гатунок).

2. Акцентуаційні (норми правильного наголошування), наприклад: ненависть, середина, новий, близький, чотирнадцять, текстовий, мабуть, завжди, літопис, байдуже, випадок, ідемо, підуть, разом, приятель, показ.

3. Морфологічні (норми правильного вживання відмінкових закінчень, родів, чисел, ступенів порівняння і под. ), наприклад:

-         вживання закінчень кличного відмінка: пане професоре, Андрію Петровичу, Ольго Василівно, добродію Панчук;

-        вживання паралельних закінчень іменників у давальному відмінку: декану і деканові, директору і директорові, сину і синові; при цьому, називаючи осіб, слід віддавати перевагу закінченням -ові, -еві, наприклад: панові Ткаченку, ректорові, але заводу, підприємству, відділу  тощо. У випадку, коли кілька іменників-назв осіб підряд стоять у давальному відмінку, закінчення потрібно чергувати: генеральному директорові Науково-дослідного інституту нафти і газу  панові Титаренку Сергію Олександровичу;

-        вживання іменників чоловічого роду на позначення жінок за професією або родом занять: професор Городенська, лікар Тарасова, заслужений учитель України Степова, декан Світлана Шевченко, викладач Олена Петрук (слова лікарка, викладачка, завідувачка і под. використовуються лише в розмовно-побутовому стилі, але аспірантка, артистка, журналістка, авторка – і в професійному мовленні);

-        чоловічі

1 2 3 4 5 6

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні