Структура публіцистичного тексту - загальні підходи

формами мислення й служать для оформлення тексту.

Ці форми відображають структуру процесу мовлення, типи та способи зв'язку елементів думки між собою і думок одна з одною, причому кожна з них перебуває у діалектичній єдності зі своїм об'єктивним змістом, який існує у двох видах: конкретний і структурний (Якубова Н. А. , 1985).

При створенні тексту конкретний зміст детермінує вибір лексичних одиниць мовної системи, а структурний зміст визначає синтаксичну організацію тексту, тобто характер зв'язку окремих речень та елементів структури всередині кожного речення.

Дослідниками виявлена певна стереотипність різнорідних структур, що мають високий ступінь обов'язковості вживання тих чи інших мовних одиниць. Це пояснюється повторюваністю певних ситуацій, типових для публіцистики. Подібна тенденція властива не лише лексичному та синтаксичному оформленню текстів, але й принципам їх композиційної впорядкованості.

Для реципієнта є важливим те, що мовні одиниці (лексичні й синтаксичні, а також явища композиційної впорядкованості), що вживаються у тій чи іншій ситуативній формулі, характеризуються високим ступенем передбачуваності.

Реалізуючи свій комунікативний намір, автор створює цілісний текст як смислову єдність, яка має єдину структуру, визначену комунікативним задумом. Отже, на нашу думку, для реципієнта важливо адекватно задуму автора осмислити цю структуру, елементи якої перебувають в ієрархічному взаємозв'язку. Ця нерівнозначність проявляється як у більших композиційних частинах тексту, так і в надфразових єдностях, і в окремих висловлюваннях. Вершиною цієї ієрархії є домінуючий комунікативний задум автора, реалізації якого підпорядковується зміст усього тексту.

Таким чином, умовою осмислення будь-якого тексту як цілого можна вважати вияв і розуміння кожного з його структурних елементів, що є відносно самостійними і завершеними

Окрім цього, розмежування елементів композиційної структури виконує певне смислове навантаження, бо композиційно-смислове розгортання змісту відображає процес становлення смислу (Славгородская Р. В. , 1983).

Суттєве значення для процесу осмислення має кожна з композиційно-мовленнєвих форм (опис, розповідь, міркування та його різновиди — пояснення, доказ, обгрунтування), що можуть бути присутніми в будь-якому публіцистичному тексті. Як і весь текст загалом, вони мають у своїй композиційній структурі вступ, основну частину та кінцівку. Ці форми відіграють роль орієнтирів, на основі яких виконуються важливі для розуміння перцептивно-осмислюючі дії.

Першим досить суттєвим орієнтиром при сприйнятті письмового й усного повідомлення є заголовок, який у редукованій формі виражає основний зміст тексту. По суті, заголовок має двоїсту природу, яскраво виражений ремо-тематичний характер, бо він спрямовує увагу реципієнта на те, що буде викладено потім, і водночас на те, що вже виражено у заголовку. З одного боку, заголовок змушує реципієнта залучати власний досвід для проникнення у смисловий зміст певних смислових частин тексту та їх семантичну ієрархізацію — будучи прогностичним чинником. З іншого боку, заголовок як явище рематичного характеру змушує реципієнта знаходити інформацію, що стосується вказаної у ній теми. Таким чином, заголовок (і підзаголовки) дають змогу реципієнту частково передбачити зміст тексту й цим сприяють його осмисленню. Отже, ці функції заголовка забезпечують явище рецепції.

У вступі до повідомлення звичайно вказується мета повідомлення та даються вихідні дані про предмет мовлення. Початком можуть бути або запитання, або спонукальні речення, які виконують контактно-установну функцію. Осмислення вступної частини повинне стати відправним пунктом для

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10