Світоглядні уявлення та вірування українського народу

ніж релігійно-магічну систему, як правило, зберігаючись у вигляді повір'їв та марновірства. Оцей багатий шар духовної культури переважно і зафіксували українські дослідники, підкресливши помітний вплив на нього християнської релігії.

Останнє позначалося на трансформації і основних понять народної міфології та демонології: сутності душі, співвідношення душі й тіла, способів буття у потойбічному світі. У свою чергу християнське вчення проходило складний шлях становлення, з одного боку, вбираючи усталені конструкції системи народних вірувань, а з іншого — створюючи власні теоретичні підвалини. Прикладом цього може бути розуміння душі.

На відміну від народних уявлень душа за християнською трактовкою становить таку духовну субстанцію, яка протиставляється тілу. На різних етапах осмислення вона розумілася і як образ Божий (Іоанн), і як дихання Боже (Антоній Великий), і як образ та дихання Великого Бога (Григорій Богослов) тощо. Проте всі ці відшліфування положень богословського вчення відбувалися в рамках єдиної концепції — протиставлення двох субстанцій, основу якої заклав ще Платон. Потім її вдосконалювали неоплатоніки, а стосовно богослов'я — Блаженний Августин, Скотт Еріугена, Иоганн Еккерт, Ніколай Кузанський, Іоанн Дамаскін та ін. Не без впливу народних вірувань, а також арістотелівської філософії розроблялась богословами і вже відома нам концепція трьох душ — розумової, почуттєвої та вегетативної. Внаслідок цього були вироблені чіткі критерії душі — на противагу народним уявленням, розмитим та багатоваріантним.

Розбіжностей між народними віруваннями і християнським вченням було багато; до кінця вони не подолані й досі, що свідчить, зокрема, про стійкість народної свідомості. Одна з таких розбіжностей стосується концепції смерті.

Християнське вчення віддавало пріоритет Богові, котрий лише один вирішував долю вмираючої людини: приймати її до себе чи ні

Згідно ж із народними віруваннями, живі люди самі могли втручатися у цей процес, всіляко полегшуючи його різноманітними магічними прийомами.

Значні розбіжності між народними і християнськими віруваннями виявлялися і в питанні про ідею душі та духу, в тому числі ідею душі заложного покійного. Трактуючи душу як духовну субстанцію, богослови відособлювали її від тіла, яке після смерті гинуло; життєва субстанція людини переносилася у душу, продовжуючи існувати у такій формі. Згідно ж із народними віруваннями, існування людини продовжувалося у формі як душі, так і духу. Водночас дух міг за певних умов перевтілюватися у тілесну субстанцію та переміщуватися у просторі. Саме ця здатність духу відкриває цілий світ демонологічних і містичних уявлень, чудово описаних класиками української етнографії та літератури.

Отож, живі люди могли спілкуватися з духом померлих, викликаючи їх під час різдвяних та русальних ворожінь, під час поминань або ж зустрівши їх у подобі зозулі, лелеки, сови, горлиці чи жаби. Можливі були зустрічі й з душами залежних мерців, які блукали або у вигляді звичайної людини, або перевтілювалися в образ якоїсь нечистої сили: лісовика, водяника, русалки тощо. Слід думати, що в уявленнях про душу та її посмертну долю найближче змикаються дохристиянські та християнські погляди. В усякому разі ця теза знайшла достатнє обгрунтування у працях С. Токарева і підтверджується, зокрема, українськими матеріалами.

Найбільшої довершеності в українській демонології набули повір'я, пов'язані з мавками (русалками), котрих, мабуть, можна вважати етнічними символами національної демонології. Саме в Україні цей образ знайшов опоетизування в літературних творах, передусім у «Лісовій пісні» Лесі Українки. Створена

1 2 3 4 5 6

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні