Світове мовознавство на початку ХХ ст (Казанська лінгвістична школа. Соціологічна лінгвістика.

і її назву, а по­няття й акустичний образ. Цей останній є [. . . ] психіч­ним відображеням звучання, уявленням, яке ми отри­муємо про нього за допомогою наших органів чуттів». Дві сторони знака, які він називає відповідно позначува-льним і позначуваним, невіддільні одна від одної так само, як два боки аркуша паперу. Найважливішими властивостями знака є довільність (позначувальне і по-значуване не мають природного зв'язку) і лінійність (протяжність). Водночас Соссюр зазначає, що якщо сто­совно вираженого поняття позначувальне є вільно виб­раним, то щодо мовного колективу воно є не вільним, а нав'язаним. «Мові ніби кажуть: «Вибирай!», але тут же додають: «[. . . ] ось той знак, а не інший!». У цій думці відчутний відгомін дюркгеймівського закону примусу.

Соссюр розмежовує два аспекти в мові і, відповідно, в мовознавстві: синхронію і діахронію. Синхронія — це вісь одночасовості, де розташовуються явища, які співіснують у мові, і де немає втручання часу. Діахро­нія — це вісь послідовності, де кожне окреме явище розміщується в історичному розвитку з усіма змінами. Відповідно він розрізняє дві лінгвістики: синхронічну й діахронічну. Подібне розрізнення існувало й до ньо­го. Так, скажімо, граматика Пор-Рояля була синхро­нічною

На важливість синхронічного вивчення мови вказував Бодуен де Куртене, тоді як представники по­рівняльно-історичного мовознавства досліджували мо­ву в діахронії. Однак Соссюр проводить це розрізнен­ня послідовно і надає йому значення методологічного принципу.

Зрівняння синхронічної лінгвістики з діахронічною на той час було сміливим кроком, бо описову (синхроні­чну) лінгвістику тоді вважали ненауковою, розглядали її як практичну дисципліну, яка надавалася для гімна­зій, а не для університетського професора. Соссюр, по суті, реабілітував синхронічну лінгвістику. «Лінгвісти­ка відводила надто велике місце історії, тепер їй доведеться вернутися до статичної точки зору традиційної граматики, але вже сприйнятої в новому дусі, збагаченої новими прийомами й оновленої історичним методом, який, таким чином, непрямо допомагає краще усвідом­лювати стан мови». Ця цитата свідчить, що, по-перше, всупереч твердженням деяких радянських лінгвістів Соссюр не відриває синхронію від діахронії і не пропові­дує ахронію і, по-друге, в нього, як зауважує російський історик мовознавства В. М. Алпатов, «ідеться не просто про зрівняння двох лінгвістик, а про новий виток спіра­лі, про перехід на новий рівень до переважно синхронної лінгвістики» [Алпатов 1998: 137].

Уведення протиставлення синхронії й діахронії ко­рінним чином змінило спрямованість лінгвістики XX ст. , відкрило шлях до зосередження на синхронічній лінгві­стиці, яка відставала від діахронічної. Це допомогло лін­гвістиці вийти з кризи, в якій вона на той час опинилася.

Не можна погодитися лише з тезою Соссюра про системність синхронії і несистемність діахронії. Як по­казали дослідження нашого часу, зміни в мові мають системний характер, тому нині практикується систем­ний підхід і до діахронічного аспекту мови.

Отже, внесок Ф. де Соссюра у мовознавство істот­ний. Він порушив нові проблеми, деякі вперше чітко сформулював, деякі переконливо розв'язав, а деякі з них «закрив» на певний час. Він також визначив коло першочергових завдань мовознавства, спрямованих на розкриття специфіки мови та її структури. Однак най­більша заслуга Соссюра в тому, що він змінив наукову парадигму. Хоча подібні ідеї уже простежувалися у працях Фортунатова, Бодуена де Куртене, Крушевського, але Соссюр нові ідеї сформулював найчіткіше, привів їх у струнку систему, через що його вплив на подальший розвиток мовознавства є найвагомішим.

Відштовхуючись від різних положень Соссюра, мо­жна прийти до різних поглядів на мову і, відповідно, до

1 2 3 4 5 6 7 8

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні