Свобода пересування осіб у Європейському Союзі

Свобода пересування осіб у Європейському Союзі

Свобода пересування є одним із фундаментальних прав людини та основною правовою основою міграції людей. Воно закріплене як одне з основних прав людини в міжнародних документах. Традиційно «вільне пересування» тлумачиться у двох значеннях. По-перше, вільне пересування громадян Європейського Союзу, що містить право проживання та залишення на території держави-члена. Друге значення концепції «вільного пересування» передбачає свободу перетину внутрішніх кордонів без додаткових перевірок.

Правові засади вільного руху осіб визначають положення Договору про Європейський Союз (ДЄС) та Договору про функціонування Європейського Союзу (ДФЄС), акти інститутів об’єднання та судова практика.

Стаття 3 ДЄС передбачає створення «простору свободи, безпеки і справедливості без внутрішніх кордонів, у якому забезпечується свобода пересування людей поряд з відповідними заходами по контролю за зовнішніми кордонами, наданням притулку, імміграцією, а також по запобіганню і боротьбі зі злочинністю». Стаття 67 ДФЄС підтверджує створення простору свободи, безпеки і правосуддя, наголошуючи на повазі до основних прав і різних правових систем та традицій держав-членів.

Стаття 21 ДФЄС передбачає право кожного громадянина Європейського Союзу на вільне пересування і проживання на території держави-члена. Слід зазначити, що підходи до регулювання свободи пересування осіб відрізняються від регулювання свободи пересування товарів. Зокрема, положення про свободу пересування осіб у межах Євросоюзу поширюється насамперед на громадян держав-членів об’єднання. Вони, як правило, не стосуються громадян третіх країн, які на законних підставах можуть перебувати або працювати в державах — членах Євросоюзу. Певними свободами в межах Євросоюзу користуються лише громадяни третіх країн як члени сімей працівників

Статтею 45 ДФЄС гарантується свобода пересування працівників у межах Євросоюзу. Серед актів вторинного права Європейського Союзу центральне місце у правовому регулюванні вільного пересування осіб посідає Директива 2004/38 щодо права громадян Союзу та членів їх сімей вільно пересуватися і мешкати на території держав-членів.

Таким чином, у Європейському Союзі забезпечення вільного пересування осіб тісно пов’язано із простором свободи, безпеки і правосуддя. Головними складовими простору свободи є усунення контролю щодо осіб на внутрішніх кордонах і спільна політика з питань контролю за зовнішнім кордоном ЄС, надання притулку, імміграції. Питання формування простору свободи, безпеки і правосуддя належать до спільної компетенції Євросоюзу і держав-членів (ст. 4 ДФЄС). В арсеналі Європейського Союзу для цих цілей сформовані спільні політики: політика щодо притулку, спільна імміграційна політика, спільна візова політика.

Політика щодо притулку — це комплекс заходів Євросоюзу, спрямований на сприяння забалансування зусиль держав — членів Євросоюзу щодо приймання біженців та переміщених осіб, можливих наслідків такого приймання. Політика щодо притулку передбачає скоординовані дії держав-членів з метою прийняття заходів щодо притулку, відповідно до Женевської конвенції 1951 р. та Протоколу 1967 р. про статус біженців.

Первісно політика щодо притулку в Євросопейському Союзі базувалася на Спільній системі притулку (Common European asylum system CEAS), що була запроваджена рішенням Європейської Ради в Тампере (Фінляндія) в жовтні 1999 р.

Заходи в межах політики щодо притулку спрямовані на: встановлення критеріїв та механізмів визначення держави-члена, відповідальної за розгляд заяви про надання притулку, що їх подає громадянин третьої країни в одній із держав-членів; встановлення мінімальних стандартів

1 2 3 4

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні