Теоретико-методологічні засади дослідження соціально-економічного і правового захисту осіб що мають вади опорно рухового апарату

Логічним наслідком системно-синергетичного принципу є принцип неперервності реабілітаційного процесу.

Це, так би мовити, принцип переходу від „реабілітації на все життя” до „реабілітації через все життя”, що є обов’язковою складовою сучасної парадигми соціальної реабілітації комплексного типу. Адже, як правило, людина, що колись мала стійкі проблеми зі здоров’ям і здобуває освіту має потреби у постійному спеціальному супроводі, що відповідає перманентної інтервенції корекційної педагогіки та корекційної психології. І цей супровід має забезпечуватись все життя людини, починаючи з самого раннього віку.

Для розуміння ідеології неперервності в реабілітації людей із інвалідністю розглянемо її першу (і як з’ясовано для інвалідів із дитинства – найважливішу) ланку в ланцюгу „реабілітації через все життя” [4] – ранню реабілітацію.

Майже всі аспекти ранньої реабілітації дітей з інвалідністю тісно пов’язані з концепцією неперервності в процесі їх соціальної реабілітації. І якщо медична реабілітація фахівцями, чиновниками та батьками без сумніву розглядається саме як перманентною, регулярною, то розуміння фактору неперервності в реабілітації соціальної в достатньому обсязі ще немає.

Рання реабілітації дітей з інвалідністю має сенс і має розглядатися саме з позицій всього ланцюга реабілітації людини з інвалідністю включаючи реабілітацію професійну, працевлаштування та набуття пристойного соціального статусу. Якщо корекція розвитку дитини зупиниться на рівні раннього дитинства і не буде його продовження, дитина випадає з єдиного ланцюга неперервної соціальної реабілітації і зусилля реабілітаційного закладу можуть бути марними, а долю дитини спотворено

В індивідуальної програмі ранньої реабілітації людини має бути концептуально закладена можливість наступної безперервної соціальної реабілітації через все життя, постійне підвищення та вдосконалення соціальної компетентності.

Хоча найбільшу увагу розв’язанню проблеми соціалізації дитини треба починати, безумовно, з раннього віку, адже адаптаційні ресурси дитини вельми пластичні та мають тим більший потенціал, чим менший вік дитини.

Категорія неперервності існує в певному „реабілітаційному просторі”, який ми будемо сприймати у двох „вимірах”. По-перше, у часі – неперервність процесу реабілітації протягом всього життя людини, що в певний вік отримала паталогічні ушкодження свого здоров’я і потребує постійної корекції свого життєвого шляху, знань, умінь та здібностей заради адаптації до мінливих соціальних умов. Це відповідає поняттю „відкрита реабілітація” та принципам відкритості й динамічності системи соціальної реабілітації, у зв’язку з чим остання має знаходитись у процесі постійного пошуку і зміни, весь час формуючи нові орієнтири й цілі, реабілітаційні технології.

Другий вимір „реабілітаційного простору” складається, фізично, з самих елементів системи соціальної реабілітації. Остання, в свою чергу, не може бути замкнута лише на спеціалізованих закладах (центрах соціальної реабілітації, інтернатах тощо), а має включати в себе родину, соціально-культурне оточення дитини, побутову сферу, загальний освітній заклад, засоби масової інформації тощо.

Таким чином, принцип неперервності реабілітаційного процесу забезпечує перманентну реабілітацію і соціально-психологічно-педагогічну корекцію особистості дитини як у часі, так і у системному реабілітаційному просторі.

Освітній принцип соціальної реабілітації

Дві принципові позиції в програмі соціальної реабілітації дитини з інвалідністю, такі як розвиток особистості в цілому і розвиток когнітивної сфери, навчальний компонент, "працюють" на майбутнє - на соціалізацію дитини,

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні