Традиційні види господарської діяльності, народних промислів та ремесел українців

куниць, тхорів тощо. Цікавими своєю архаїчністю є слупи, що застосовувалися в Карпатах і на Поліссі для ловлі ведмедів або вовків. Це – пристрій з двох стовпів і кількох колод, які утворювали пастку. Почувши принаду, звір намагався дістати її, зрушував підпорку піднятого краю колоди, яка падала і своєю вагою притискувала його до нижньої колоди. Близька за конструкцією була підколодва, яку використовували для ловлі тхорів, куниць, норок та інших дрібних звірів.

До стаціонарних, як правило, додаткових засобів лову відносилися сліпі ями, або западниці, які викопувалися на стежках, де проходили копитні. Така яма була закрита замаскованою кришкою, що оберталася. Іноді на дні ями набивали гострі кілки. Такі ями були відомі в гірських районах Буковини, Галичини, Закарпаття та на Поліссі. Але найбільше був поширений самолов для вовка, що являє собою загорожу із хмизу. Стінки загорожі створювали вузький прохід по спіралі кола, який звужувався до центру, де знаходилася принада. Недалеко від неї стінки зближалися настільки, що зовсім затискали тварину, а гострі кінці огорожі не давали можливості повернути назад.

Вовки завдавали значної шкоди селянському господарству, тому способи боротьби з ними відзначалися різноманітністю та винахідливістю. В Карпатах, на Поліссі і в лісостеповій зоні використовували так звану трійню, або тризуб, - двометрову дошку з трьома вирізаними зубцями. Її вертикально кріпили до дерева на відстані 3-5 см від стовбура, а зверху привішували принаду. Підстрибуючи і намагаючись зірвати її, вовк защемлював лапу в одному з пазів. На Слобожанщині цей пристрій приставлявся до глухої стіни свинарника або курника.

Багатовіковий народний досвід створив численні допоміжні засоби полювання

Була зроблена ціла серія сопілок, манків, що імітували голоси оленя, тетерука, перепела, качки тощо. Були відомі засоби маскування, які давали змогу непомітно підійти до звіра або птаха.

Полювання гоном на конях з собаками практикувалося тільки поміщиками, які утримували іноді великі зграї гончих. Щодо стародавніх колективних засобів полювання, то в останні десятиліття ХІХ ст. вони вже не використовувалися, за винятком облав на вовків, які майже повсюдно проводилися в адміністративному порядку.

Конярство було одним з найдавнішим, і слід сказати, одним з найулюбленіших в господарській діяльності жителів Північного Причорномор’я і Подніпров’я. Скільки шедеврів скіфського мистецтва із зображенням коней знайдено археологами! У скіфських курганах царських поховань знаходять також скелети коней, прикрашені дорогою збруєю. Вважають, що скіфська орнаменталістика “звіриного стилю” передувала давньоруському звичаю прикрашати будівлі зображенням коня. Кінь був символом щастя. Вершила на дахах будинків були не тільки прикрасою – у них втілювалась таємниця буття, уособлення споконвічного руху вперед, своєрідний символ колісниці життя. Згадаймо сон Святослава у “Слові о полку Ігоревім”: житло без “кнеса” розглядається як провісник нещастя, біди.

 У Київській Русі дохристиянського періоду існували язичницькі культи поклоніння коню. На фресках Софії Київської зображено полювання на дикого коня.

Коня дуже цінували запорізькі козаки, які спеціально розводили коней і утримували кінські заводи. Не маючи коня, не можна було стати справжнім козаком – такою була насамперед військова потреба. Козаки називали коня братом, другом, шанували його і піклувалися про нього як про найдорожчу істоту. Головні кінські заводи були на Інгульці, Бузі та Великому Лузі. Запорізькі коні, як писав у своїй “Історії запорізьких козаків” Дмитро Яворницький, були невеликі на зріст, але дуже міцні, кмітливі: вони легко впізнавали свого господаря і на

<< 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 >>

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні