Традиція Шевченка та епігонство Шевченка в українській літературі ХІХ століття
План
Вступ. 3
Шевченківські традиції в поезії М. Ф. Чернявського. 4
Продовження традицій Т. Шевченка та народних дум у зображенні матері-страдниці (за поемою Івана Драча “Чорнобильська мадонна”) 8
Використана література. 12
Вступ
Епігонство (грец. ?π?γονοζ — народження, пізніше — нащадок) — наслідування, що характеризується несамостійністю художнього мислення, поверховим жалюгідним копіюванням певних літературних творів попередників. Епігонство тісно пов'язане з проблемами взаємодії традицій і новаторства в розвиткові світової літератури. Продовження кращих традицій, творчий підхід до засвоєння досягнень попередніх поколінь письменників є важливою ознакою прогресу в літературному розвиткові. Епігони виявляються не здатними осягнути й продовжити усталені традиції, найчастіше вони йдуть шляхом зовнішнього копіювання форми літературного твору, повторення його проблематики, сюжетного й композиційного вирішення теми. При цьому залишаються поза увагою обставини історичного та культурного життя нового часу.
В українській літературі об'єктами для епігонів найчастіше ставали фольклор, творчість І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка. Епігонське наслідування фабули та стилю «Енеїди» І. Котляревського спостерігається в історичній поемі початку 40-х років XIX століття «Харько, запорозький кошовий» Я. Кухаренка. Критики зауважували, що збірка «Разок намиста» М. Юркевича є епігонською щодо «Кобзаря» Т. Шевченка, а вірші О. Луцького значною мірою нагадують твори І. Франка та деяких польських поетів. Однобічним і досить поверховим засвоєнням окремих мотивів творчості великих письменників минулого епігони применшують і вульгаризують класику
Шевченківські традиції в поезії М. Ф. Чернявського
Кожен справжній письменник, перш, ніж утвердитись в літературі, проходить школу майстерності в своїх попередників. Не був виключенням в цьому і Микола Чернявський. Як поет-романтик і реаліст (а його творчість тривала п’ятдесят років – з 1887 до 1937 і була помітним явищем в українській літературі) він теж зростав на кращих літературних традиціях. На формування мистецьких уподобань Миколи Чернявського досить помітний вплив мали визначні майстри слова різних літератур. З російської – це Пушкін, Лермонтов, Фет, Надсон, Бунін, з української – Куліш, з німецької – Гете і Гейне… Однак найбільші художні досягнення Чернявського як поета генетично пов’язані з творчим засвоєнням шевченківських традицій.
Школа великого Т. Г. Шевченка, “Кобзар” якого був його улюбленою книгою від юних літ і упродовж всього життя, виразно позначилась як на літературно-естетичних концепціях митця, так і на елементах поетичної тональності та образно-виражальних засобах. Епіграфом до всього поетичного доробку М. Ф. Чернявського можна поставити слова-заклик Т. Г. Шевченка, які він неодноразово цитував і якими керувався у своїй творчості: “Свою Україну любіть!”
Використання шевченківських традицій в поезії Миколи Чернівського протягом його творчості еволюціонізувалося. На її початку помітне пряме наслідування ним і тем, і образів, і мотивів, і художніх прийомів, і поетичної манери Т. Г. Шевченка. Нерідко в його твори потрапляють цілі вірші чи окремі шевченківські образи. Часто вдається письменник і до ремінісценцій із “Кобзаря”.
Цілий ряд віршів Чернявського написано в дусі ранніх романтичних поезій і балад Шевченка. Це такі його твори, як : “Не придбаю честі, слави”, “Ніченько, нічко…”, “Кримські гості”, “Наші