Транскордонне співробітництво та його роль в процесі європейської інтеграції України

На початку 1960-х років відомий культуролог і ідеолог європейської інтеграції Дені де Ружмон у своєму “Відкритому листі до європейців” писав: “… у Європі майбутнього, звільненій від тиранії політичних та адміністративних кордонів, встановлених для етнічних та економічних реалій, незабаром вималюються, організуються та утвердяться регіони. І оскільки вони будуть молодими та спритними, повними життя, відкритими для світу, вони зв’яжуться між собою стосунками обмінів… Вони прийдуть до об’єднання за подібністю та взаємодоповнюваністю, згідно з новими реаліями, що будуть їх формувати, незважаючи на старі кордони”1. Ці слова були написані у період, коли замість звичного поняття “прикордонне співробітництво” у політичному та науковому лексиконі в Західній Європі все частіше став з’являтися новий термін – “транскордонне співробітництво”, – відбиваючи сталу тенденцію до поступового послаблення функції кордону як “лінії розподілу, типової для історичної фази, відомої як “Європа держав”, і набуття кордоном рис “чиннику контакту”, коли він “скоріше вже не лінія, а функціональний простір”, де мають дотик “різні суспільства та колективи…”2.

Від моменту створення у 1963 р. першого в історії єврорегіону, Регіо Басілієнсіс, який символізував кінець багатовікових суперечок між Францією та Німеччиною навколо “спірних територій”, транскордонне співробітництво перетворилося на один з найпотужніших чинників процесу європейської інтеграції та інструментів розвитку прикордонних територій країн Європи. Ухвалення в травні 1980 р. “Європейської рамкової конвенції про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями” та підписання її державами-членами Ради Європи перетворили термін “транскордонне співробітництво” на правове поняття. Політична ж роль транскордонного співробітництва у процесі європейської інтеграції знайшла своє відображення у цілій низці документів Ради Європи, зокрема, у “Декларації про транскордонне співробітництво в Європі”, ухваленій 6 листопада 1989 р. Комітетом Міністрів з нагоди 40-річчя Ради Європи, “Європейській хартії регіональних мов і меншин” (Страсбург, 5. 11. 1992 р. ), Віденській декларації голів держав і урядів – членів Ради Європи (Відень, 9. 10. 1993 р. ). Остання стисло і вдало висловлює цю роль: “Створення Європи толерантної і процвітаючої залежить не тільки від співробітництва між державами. Воно також потребує транскордонного співробітництва між місцевими та регіональними владами…”3.

Україна не залишилась осторонь цього процесу

Участь її прикордонних областей в транскордонному співробітництві вже має свою історію, а досвід і результати дають сьогодні всі підстави розглядати транскордонне співробітництво як явище в новітній історії України.

Розвиток транскордонного співробітництва розглядається як один із напрямів руху України в напрямку європейської інтеграції й має досить розвинене нормативно-правове підґрунтя. Згідно з Постановою Верховної Ради України від 14. 07. 1993 р. наша країна приєдналася до “Європейської рамкової конвенції про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями”, яка разом з двома протоколами є частиною національного законодавства України. Загальні правові підстави для участі в транскордонному співробітництві місцевих територіальних громад або влад встановлюють “Європейська хартія місцевого самоврядування” (ратифікована Законом України від 15. 07. 1997 р. ), Закони України “Про місцеве самоврядування” (від 21. 05. 1997 р. ) та “Місцеві державні адміністрації” (від 09. 04. 1999 р. ). Частиною законодавчої бази України, що також регламентує транскордонні стосунки, є ціла низка двосторонніх угод4.

До транскордонного співробітництва мають пряме відношення документи, що визначають стратегічні напрями руху України у бік ЄС. Це, перш за все, – “Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу”, затверджена Указом Президента України

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні