Творчість Миколи Вінграновського

вагомим актом поетичного самовираження Миколи Вінграновського. Ця книжка, за словами І. Дзюби, «вразила й багатьох окрилила своєю незвичайністю — масштабністю поетичної думки й бентежною силою уяви; діапазоном голосу, що вміщав у собі і громадянську патетику, і благородний сарказм, і щемливу ніжність; самостійністю громадянської позиції, тією гідністю і суверенністю, з якими говорилося про болі народу, проблеми доби, суперечності історії. Космос, людство, земля, народ, доба, Україна — ось який масштаб узяла поетична мова Вінграновського, ось у яких вимірах жив його ліричний герой».

Лірика «Атомних прелюдів» була зіткана з красивих прагнень і благородних закликів, що ставило її в опозицію до реальності життя й мистецтва.

Поетика цієї збірки живилася істинністю поривань та ідей, а не форм. Але для творчого Прориву у світ свободи, правди й краси, на що були настроєні Вінграновський і все його покоління, цього було замало, тому в автора з'явилося почуття невдоволеності, неповноти, непритульності:

Кого мені, глибокомудра земле? 

Чи, може, поля? Ось мої поля. . .  

Чи роду-племені? Тут рід мій, і сім'я, 

І мир, і злагода. . . Собі ж не ворог я! 

Кого мені?. .

Людина та весь людський світ — недосконалі, і подолати цю недосконалість, на думку поета, можна тільки творенням іншої реальності, якою тут виступає мистецтво. У цьому плані художник, поет — ворог собі як людині певного часу з усіма притаманними їй оманами. Уже в «Атомних прелюдах», у тих моментах, де заявляє про себе образотворча сила Вінграновського, його абсолютне художнє чуття, наявний сумний парадокс: наближення до справжнього, неперехідного, дійсного стає рухом від цієї самої дійсності. Реальність етично й естетично перевтілюється, в естетиці поета правдою є краса, а не утилітарно тлумачена «правда життя»:

Червоні рожі синьою водою 

В саду учителя я поливав. . .

 

На крилах журавлів весна вже сушить весла,

Загомоніли про життя діди,

І на стежин пахучі перевесла

З снопів тополь тече зелений дим.

Патетика суджень, властива «Атомним прелюдам», дедалі рішуче витіснялася патетикою художніх форм і образних значень. Із цього погляду красномовним є вірш «Остання сповідь Северина Наливайка» (1966 p. ), який десятиліттями ходив у списках і лише нещодавно був опублікований. Поет творить простір, дуже подібний до звичайного життя, але набагато кращий, цілісніший, красивішій за нього:

. . В суцільних ворогах пройшли роки-рої,

Руїна захлинається руїною.

Ми на Вкраїні хворі Україною,

На Україні в пошуках її. . .

 

. . . Забудьмо все у цю священну мить.  

Забудьмо наші розбрати і чвари.  

Я — вас веду, і воля нам горить.  

Вона горить нам вічно, як Стожари. . .

 

. . . Забіліли сніги мої чорні, 

Засміялась душа молода: 

Воріженьки стоять видзігорні, 

Воріженьки стоять, як вода,

 

І солона моя Солониця 

На погибель мені ще гряде, 

Ще у міднім бику задимиться 

Моє тіло, як сон, молоде. . .

Можна тільки дивуватися, з якою майстерністю й запеклістю поет виривається зі стихії простих, патріотичних, високих тез у дотикально-образний простір.

У ліриці 1960-х pp. відбувся несподіваний вибух метафоричного мислення, пов'язаний зі стрімким розвитком суспільної свідомості, науки та техніки, вивільненням особистості від унітарних світоглядних схем. Крім того, мистецтво слова повертало собі власну

1 2 3 4 5 6