Творчість Миколи Вінграновського
Лірика «Атомних прелюдів» була зіткана з красивих прагнень і благородних закликів, що ставило її в опозицію до реальності життя й мистецтва.
Поетика цієї збірки живилася істинністю поривань та ідей, а не форм. Але для творчого Прориву у світ свободи, правди й краси, на що були настроєні Вінграновський і все його покоління, цього було замало, тому в автора з'явилося почуття невдоволеності, неповноти, непритульності:
Кого мені, глибокомудра земле?
Чи, може, поля? Ось мої поля. . .
Чи роду-племені? Тут рід мій, і сім'я,
І мир, і злагода. . . Собі ж не ворог я!
Кого мені?. .
Людина та весь людський світ — недосконалі, і подолати цю недосконалість, на думку поета, можна тільки творенням іншої реальності, якою тут виступає мистецтво. У цьому плані художник, поет — ворог собі як людині певного часу з усіма притаманними їй оманами. Уже в «Атомних прелюдах», у тих моментах, де заявляє про себе образотворча сила Вінграновського, його абсолютне художнє чуття, наявний сумний парадокс: наближення до справжнього, неперехідного, дійсного стає рухом від цієї самої дійсності. Реальність етично й естетично перевтілюється, в естетиці поета правдою є краса, а не утилітарно тлумачена «правда життя»:
Червоні рожі синьою водою
В саду учителя я поливав. . .
На крилах журавлів весна вже сушить весла,
Загомоніли про життя діди,
І на стежин пахучі перевесла
З снопів тополь тече зелений дим.
Патетика суджень, властива «Атомним прелюдам», дедалі рішуче витіснялася патетикою художніх форм і образних значень. Із цього погляду красномовним є вірш «Остання сповідь Северина Наливайка» (1966 p. ), який десятиліттями ходив у списках і лише нещодавно був опублікований. Поет творить простір, дуже подібний до звичайного життя, але набагато кращий, цілісніший, красивішій за нього:
Руїна захлинається руїною.
Ми на Вкраїні хворі Україною,
На Україні в пошуках її. . .
. . . Забудьмо все у цю священну мить.
Забудьмо наші розбрати і чвари.
Я — вас веду, і воля нам горить.
Вона горить нам вічно, як Стожари. . .
. . . Забіліли сніги мої чорні,
Засміялась душа молода:
Воріженьки стоять видзігорні,
Воріженьки стоять, як вода,
І солона моя Солониця
На погибель мені ще гряде,
Ще у міднім бику задимиться
Моє тіло, як сон, молоде. . .
Можна тільки дивуватися, з якою майстерністю й запеклістю поет виривається зі стихії простих, патріотичних, високих тез у дотикально-образний простір.
У ліриці 1960-х pp. відбувся несподіваний вибух метафоричного мислення, пов'язаний зі стрімким розвитком суспільної свідомості, науки та техніки, вивільненням особистості від унітарних світоглядних схем. Крім того, мистецтво слова повертало собі власну