Творчість Миколи Вінграновського

сутність, упосліджену тоталітарною свідомістю. На той час уже відбулися не лише ідеологічні погроми, жертвами яких стали поети-шістдесятники й інші молоді митці, але й політичні арешти національно активної молоді. На зміну хрущовській «відлизі» приходило те, що пізніше дістало назву брежнєвського «застою», хоча фактично це було «реакцією». Суспільна атмосфера стала вкрай несприятливою для вільної творчості, для розвитку та реалізації самобутнього таланту поета.

Микола Вінграновський за цих умов, звичайно, змінювався: нові обставини, новий життєвий досвід, природний внутрішній розвиток, — а відповідно, змінювався й характер його поезії. На місце громадянської вибуховості починають приходити розважливість і роздумливість; патетичні та героїчні інтонації набувають відтінків журливості, гіркоти, тихої радості; переважає зосередженість, вгадується внутрішній рух від душевної «романтики» до душевного «реалізму».

Ці особливості поетики Вінграновського й увиразнилися в книжці «Сто поезій» (1967 p. ). Збірка свідчить про активні творчі пошуки самовираження. Вінграновський випробовує місткість форм, удаючись, наприклад, до верлібру («Я сів не в той літак») і хоку. Та головні зміни в його поетику внесло освоєння фольклорної традиції та живої народномовної стихії. Це символіка чисел і барв («Тринадцять руж під вікнами цвіло. . . »); художній паралелізм («Прилетіли коні — ударили в скроні. . . »); казкові прийоми ліричної композиції («Невірна ніч, непевна — тупу-тупу — безнебна ніч — татари де?! — прийшла. . . »); безособовість мовлення, що впроваджує у вірш багатовіковий етичний досвід народу, а також особлива втаємничена неконкретність, що лишає місце для дива, казки («На болоті»).

Твори двох зазначених збірок, а також кілька нових віршів склали збірку «Поезії» (1971 p

). Серед нових привертають увагу дві невеличкі поеми — «На Псло, на Ворсклу, на Сулу. . . », яка в пізніших виданнях названа «Голубі сестри людей», і «Гайавата». Епічний розмах, що з'єднує фрагменти світу в концептуально-гармонійну цілісність, дозволяє назвати ці твори малими поемами:

Благословенна будь, оселе на землі, 

На березі, над юною водою.  

Де з діда-прадіда неквапною рукою 

Ми творимо добро в душі і на столі.  

Хай буде вічно так, як воно є. . .

(«Голубі сестри людей»)

Поетичні лики українських малих річок у їхньому земному характерному плині витворюють єдиний образ — ріку народного буття, віддзеркалюють український історичний усесвіт від часів Дажбога по сьогодні, яким його відчуває та мислить поет.

Поема «Гайавата» свідомо зорієнтована своєю ритміко-інтонаційною будовою на відомий твір Лонгфелло. Звичайне земне життя зі своїми щоденними клопотами й тривогами, статками й нестатками подається тут як найвище благо, у світлі якого всяке вигадане щастя є просто зайвим.

Привертають увагу також «дитячі» вірші «Поезій». У них — гармонійність, не-засмученість і особлива переконаність в істинності власних уявлень, що з віком полишає людину. У цих віршах висвітлилася природа таланту Миколи Вінграновського, котрий бере від дійсності рівно стільки, скільки потрібно для свободи та краси. І саме тому ця лірика однаково багато говорить і дорослому, і дитині.

З роками художній зір поета надзвичайно загострюється. Він прагне зафіксувати, утривалити в слові найтонші рухи природи й душі, ним керує вимога повноцінного, адекватного перекладання художнього світовідчуття в образ, котрий і є для Вінграновського справжньою дійсністю.

Виразним свідченням подальшого творчого розвитку письменника стала збірка «На срібнім березі» (1978 p. ). Відбулося внутрішнє збагачення його лірики, підвищилася прихована, зосереджена

1 2 3 4 5 6