Творчість Миколи Вінграновського

в собі інтенсивність душевного життя. Наприклад, у вірші «В кукурудзинні з-за лиману» підбивається певний підсумок пережитого, осягнуте порівнюється з «невиказаними» на порозі зрілості думками:

А множество вже стало станом 

Позаду мене в небесах. . .  

І я заплакав над лиманом, 

Де голубим сміявся птах!

І сама ця підсумковість, творча незабутність — драматичні. Це — драматичність таланту, мука творця, котрий завжди лишається більшим за власний витвір, хоча цього «ніхто не бачить».

У плані найповнішої самовіддачі розгортається й інтимна лірика Миколи Вінграновського, зібрана в книжці «Цю жінку я люблю» (1990 p. ), але переживання його ліричного персонажа набагато ширші за особисті, вони наповнені спрагою віри й надії на те, що душа здатна перейти в щось вічне, суще:

Я тебе обнімав, говорив, цілував, 

Цілував, говорив, обнімав — обнімаю, 

Говорю і цілую — сльозою вже став 

З того боку снігів, цього боку немає. . .

1984 р. вийшла просто дивовижна невеличка книжечка «Губами теплими і оком золотим», у якій органічно переплелися й картини природи, і спогади дитинства, й інтимна лірика, і предметна реальність світу, і химерія, і казка, і добра витівка, і гумор, і затамована жура: найбуденніші будні природи й людини постають як світова містерія. Потім були ще поетичні збірки, була велика книжка «Вибране» (1986 p. ), у якій була представлена й проза. Поезія Миколи Вінграновського вся напружено зосереджена на «клятих питаннях» — і вічних, і нашої доби

Але його поезія переступає через декларативне та понятійне з'ясування цих питань буття особистості, нації, людства й оперує глибинними емоційними планами, образами уяви, драматичними картинами душевних переживань, з великою силою та пластичністю відтворює драматизм громадянського самопочування, громадянської місії українського поета другої половини XX ст.

Неповторна індивідуальність Вінграновського невловна й біжуча, як живе срібло. Його поезія — це стихія, у якій цілковито відсутня якась навмисна спрямованість, передбаченість, постійне переливання настроїв, станів, натхненна гра уяви. Ніколи не вгадати, про що він говоритиме за мить, що зрине дивовижно з глибинних нетрів його душі та який настрій хвилею його огорне й хвилею спаде, щоб поступитися місцем іншому. Ядро, осереддя, навколо якого розгортається весь вміст душевного життя й до якого все так чи інакше знову й знову повертається, усе невтримно тяжіє. Це — народ, нація, Україна в усій складності її історичної долі, у її незбагненності й невизначальності. Вона для нього — в усьому житті. Одна з основ душевної структури Вінграновського — його глибока, органічна народність і національність.

Українське слово постає шляхетним і вишуканим, легким і перевтільним, гнучким, усією своєю природою чутливим до найтонших нюансів думки й чуття. І водночас при всій легкоплинності, натхненності слова — воно в нього буває грізне, суворе, лапідарне, завжди ненапружено точне.

Поетична фраза Вінграновського найвищою мірою елегантна, пружна, не-обтяжена й водночас афористична. Вражають не просто лексичні, морфологічні, синтаксичні дива української мови, а її «слухняність» і «покірність» голосу поета, кожному відтінку його думки й почуття.

Майже одночасно з поезією Микола Вінграновський писав і прозу. Він створив кілька повістей та багато оповідань, і вони також стали важливою сторінкою його творчості (особливо повісті й оповідання 1980-х pp. ). Письменник виробив оригінальний стиль, який,

1 2 3 4 5 6