Твори Івана Франка для дітей

«грабує чисто, а не хоче особисто, шле Вед­медів і Вовків». Дрібним мешканцям звірячого царст­ва — зайцям, птахам — немає життя, вони безправні, їх безкарно нищать, пожирають всевладні хижаки.

У поемі-казці Іван Франко широко використав українську народну творчість — казки, байки, пісні про звірів. У ній знаходимо також ряд картин, що відтворюють народний побут, звичаї. «Я бажав не пе­рекласти, а переробити стару повість про лиса, зробити її нашим народним добром, надати їй нашу національ­ну подобу. Я, щоб так сказати, на чужий позичений ри­сунок накладав наші українські кольори»,— писав Іван Франко в передмові до «Лиса Микити».

Цим же методом скористався Іван Франко, створюю­чи казку «Ріпка». Стара народна казка переказана ним по-новому, ритмізованою мовою, насичена елементами українського народного побуту. Казка вчить жити, пра­цювати гуртом, дружно.

Відображаючи життя, побут і звичаї галичан, Іван Франко користувався всіма багатствами їхньої мови, що має відмінності порівняно з мовою, якою говорить українське населення інших областей. Письменник ши­роко застосовував у творах діалектизми — своєрідні слова, вирази, синтаксичні конструкції, властиві мові певної місцевості.

Разом з тим він постійно прагнув наблизити мову своїх творів до загальноукраїнської літературної нор­ми. Від видання до видання переглядав тексти, вилучав діалектизми, застарілі форми

 Казка – поняття ширше, ніж жанр.

Казка у Франковій творчості, та й загалом у художній літературі, виступає не тільки як генологічна категорія (тобто самостійний жанр, як-от більшість казок про тварин зі збірки “Коли ще звірі говорили”, або ж домінантний чи рецесивний генологічний чинник у скомплікованих жанрових структурах – казках – поемах, казках – драмах, казках – притчах тощо), а й функціях паратексту (як компонент заголовкових і під заголовкових структур) та факультативного елемента поетики, додаткового (отже, не жанротвірного) образотворчого засобу. Тому слід розрізняти власне казку як поняття генологічне й казковість, яке поняття ейдологічне, як тип образності.

Казковість може виявлятися у художньому творі будь-якого жанру:

  1. на рівні змісту: проблематика добра і зла, правди і кривди, ідея невідворотної перемоги добра над злом, оптимістично-життєствердний пафос, чарівно-героїчна, соціально-побутова та природописна тематика;
  2. на рівні внутрішньої норми: у сюжетно-образній організації твору-елементи казкової фантастики, тобто казкові події (ланцюги подій) та персонажі (групи персонажів), казковий хронотоп (умовно-фантастичний, метаісторичний; опозиція свого й чужого царства, ліс, як простір небезпеки, роздоріжжя як ситуація виробу; у композиційній організації (казкові зачини та кінцівки, трикратність дії, образ казкового оповідача);
  3. на рівні зовнішньої форми твору: мовностилістичні казкові формули і кліше (ініціальні, медіальні, фінальні), типові казкові тропи і фігури (гіперболи, літоти, персоніфікації; трикратні повтори, ампліфікації, тощо).

Певна річ, усі часткові вияви казковості самі по собі не жанротвірні, тільки стилетвірні. Одначе, вивчаючи казковість письменника як цілісну естетичну систему, годі оминути і її периферійні, сказати б, “прибережні” зони, де казка межує з неказкою, а казковість переходить у неказковість. Тим більше не випадає зігнорувати тексти, заголовний номінатив яких містить чітке авторське окреслення “казка” – навіть, якщо й казкового в них немає.

Але дітей приваблюють дійсно казки – розважально-дидактичні. Зрештою, ці тексти свідомо створюються для дітей. З урахуванням їхніх вікових особливостей, духовних потреб та інтересів. Їхнє основне призначення – зацікавити читача. На запитання оповідача з казки І. Франка “Байка про байку”, навіщо діти слухають казки, якщо вважають

1 2 3 4 5 6 7 8