Українська мова - державна мова України. Сучасний статус української літературної мови

використовували паралельно слова Україна-Русь-Росія; український-руський-російський.

Отже, сучасна українська літературна мова склалася про­тягом багатьох століть. Вона виникла як окрема само­стійна мова з властивими їй оригінальними й глибоко самостійними рисами тільки на певному ступені розвитку слов'янських народів.

Новий етап розвитку української літературної мови починається з часу виходу з друку «Енеїди» Котлярев­ського (1798 р. ).

Нормальному розвиткові української літературної мо­ви довгий час перешкоджали утиски й заборони росій­ського царизму. Негативно позначилося на її розвитко­ві також роз'єднання українських земель між різними державами. Аж до Великої Жовтневої соціалістичної ре­волюції, наприклад, українська мова не мала навіть єди­ного правопису. Між орфографією, вживаною в східній і західній частині України, існували значні розбіжності. Та, незважаючи на всі перешкоди, українська мова жила в устах народу, в піснях і думах, оповіданнях і казках, передавалась від покоління до покоління.

З кінця XVIII і першої половини XIX століття загаль­нонародні норми нової української літературної мови по­чинають закріплятися в літературі, а саме: у творах І. П. Котляревського, Є. П. Гребінки, Л. І. Боровиков-ського та Г. Ф. Квітки-Основ'яненка. Т. Г. Шевченко підніс українську мову на рівень найрозвиненіших мов світу. У другій половині XIX і початку XX століття ук­раїнська літературна мова збагачується й розвивається в творчості таких видатних прогресивних письменників, як Марко Вовчок, І. С. Нечуй-Левицький, Панас Мир­ний, І. К. Тобілевич, М. П. Старицький, І. Я. Франко, П

А. Грабовський, Леся Українка, М. М. Коцюбинський, В. С. Сте-фаник та ін. , друга половина ХХ ст. - О. Вишня, П. Тичина, М. Рильський, Д. Павличко, Р. Іваничук, В. Стус.

21 лютого 2000 року. ЮНЕСКО оголосило цього року днем рідної мови. Здавалось би: чому дивуватись, що має вражати. Дуже гарно, дуже схвально. Так, схвально. Можуть радіти цьому англійці, німці, французи, іспанці і ще раз у цей день пишатися своїми мовами. Бо їхні мови уже невіддільні від них самих, бо їм навіть важко уявити, що довелося би від чогось чи від когось боронити свою мову.

А що ж ми? Українці та українська мова – це ніби два світи різноіснуючих і тільки в деяких точках дотичні. І сумно стає, і прикро, що у цей день мусимо ходити у “народ”, знов ж таки народ – український - і доводити йому, яка ж чудова наша мова, як потрібно її кожному знати, яку давню історію має та, водночас, - яку трагічну.

Народ – то особлива цінність, яку формують не тільки кордони, економіка, матеріально – технічні здобутки, але й мова. В початках сотворіння світу було СЛОВО. В початках сотворіння нації теж повинне бути СЛОВО.

Українці – це нація, що її віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення, духовного поневолення, генетичних мутацій, цілеспрямованого переміщення народів на її тереторії, внаслідок чого відбулася амнезія історичної пам’яті і якісні втрати самого національного генотипу. Образ її спотворювався віками, і велике диво, що ця нація на сьогодні ще є, вона давно вже могла б знівелюватися й зникнути.

  Врешті-решт ми дочекалися завершення тривалої української неволі. Коли ж з гуркотом упала залізна завіса, виявилося, що по той бік завіси нас нема. Україну мало хто знає, її все ще плутають

1 2 3 4 5 6

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні