Українські церковні братства, їх діяльність та значення

свої маєтки, аніж про церкву, більше думала про вовночку своєї отари, аніж про її душу. На вищі церковні посади в більшості йшли люди шляхетського походження, мирських шляхетських переконань, які звичайно й на своїх вірних дивилися згори панським гордим оком.

А між тим на благочестиву церкву все більше та більше сунула Реформація й розбивала її ряди. Православна інтелігенція, білоруська та українська, сильно піддавалася нововірству й скоро кидала батьківську віру. Це був надзвичайно дошкульний удар для церкви, який змусив її відразу стати до оборони й до оживлення.

Не кращий був тоді й стан католицької церкви — духовенство її було зовсім малоосвічене, а вища церковна влада так само більше дбала про свої матеріальні користі. Але скоро прийшла поміч для цієї церкви — це були єзуїти, що десь коло 1568 р. появилися в Польщі. Вони досить швидко впорядкували католицьку церкву, а пізніше повели планомірний наступ на церкву православну. Вони скрізь позасновували дуже добрі школи, понаписували цінні книжки, по церквах дали гарячих проповідників, позакладали друкарні і т. ін. — усе це швидко не тільки морально оздоровило католицький клір, але й поставило його значно вище від православних під оглядом освітнім. До католицьких шкіл охоче йшла й наша православна молодь

Кращі сини нашої церкви відразу зрозуміли, яка величезна небезпека загрожує їхній церкві, коли тільки й вони не змінять свого дотеперішнього життя, коли й вони не візьмуться за те саме духовне знаряддя, що ним єзуїти так швидко вилікували католицьку церкву. Але хто міг тепер цим зайнятися? Заможна й родовита інтелігенція опинилася спершу в таборі протестантськім, а пізніше католицькім; вища духовна влада була непевна навіть у своїх релігійних переконаннях. Позоставався один надійний клас — благочестиве міщанство зі своїми церковними братствами, що мали не тільки значну матеріальну силу в своїх руках, але мали й незламну віру батьків у своїх душах. Отож церковні братства й виступили як єдина реальна сила не тільки на оборону православної церкви, але й на оживлення змертвілого життя її.

В новій своїй ролі — в ролі оборонців батьківської віри — українські та білоруські церковні братства виступають поволі ще в першій половині XVI віку, але повна їх перебудова наступила головним чином в другій половині цього віку. Найперш організувалися братства по великих містах — у Львові та Вільні, а незабаром за ними закладаються церковні братства й по інших містах. Братства звертаються до короля й просять від нього привілеїв на затвердження свого існування й праці. Королі видають такі грамоти, а це дуже полегшувало братствам їхню діяльність; найдавнішу таку королівську грамоту знаємо ще з 1538 p. —затвердження статуту Віденського кушнірського церковного братства.

Братства як організації церковні мусили подбати й про благословення своєї праці від найвищої церковної влади. Православна церква в Польсько-Литовській державі канонічно підлягала тоді патріархові Царгородському, і до нього й удаються церковні братства за благословенням. Якраз того часу на Сході перебував Константинопольський патріарх Єремія, що їздив до Москви «за милостинею». Переїжджаючи через Литву та Польщу, патріарх докладно ознайомився з ненормальним станом благочестя й переконався, що в порятунку його можуть корисно стати хіба церковні братства. Ось тому Єремія

1 2 3 4 5 6 7

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні