Український національний рух у 1860-1880-х рр

Український національний рух у 1860-1880-х рр.

 

З пом’якшенням внутрішнього режиму була проголошена амністія і членам Кирило-Мефодіївського братства. Український національний рух зразу ж скористався з лібералізації політичного життя. Центром політичного життя став Петербург, куди з’їхалася більшість братчиків. Тут 1859 р. було утворено першу українську громаду – культурно-освітню організацію, що ставила собі за мету поширення національної ідеї шляхом видання книжок, журналів, проведення вечорів тощо. У 1861-1862 р. у Петербурзі виходив літературно-науковий місячник “Основа”, що видавався Пантелеймоном Кулішем за участю Миколи Костомарова і Тараса Шевченка. У 1861 р. у Києві виникла своя громада з числа студентів Київського університету та місцевої інтеліґенції. Одним із основних напрямів діяльності Київської громади була організація недільних шкіл для дорослого населення. Поступово мережа громад і недільних шкіл покривала всі більші міста Наддніпрянської України.

Російський режим ставився спочатку толерантно до діяльності громад, вважаючи, що їхня діяльність носить виключно культурно-просвітний характер. Ставлення до українського руху змінилося після польського повстання 1863 р. Повстання охопило й Правобережну Україну, але зовсім не знайшло відгуку серед українського селянства й інтеліґенції. Навпаки, повстанці часто зустрічалися з ворожим ставленням з боку місцевого населення. Тим не менше, під впливом повстання царський уряд починає трактувати український рух (“южнорусский сепаратизм”) як польську інтригу. Було організовано постійне цькування українського руху з боку офіційно преси (передусім – “Русского Вестника” Каткова), розгромлені Полтавська і Чернігівська громади, проведені арешти у Києві та Харкові, закрито усі недільні школи.

Найбільшої шкоди українському рухові завдав рескрипт міністра внутрішніх справ Валуєва 1863 р

, який проголошував, що окремого “малоросийського языка не было, нет и быть не может”. Валуєвський указ заборонив друкування українською мовою шкільних і релігійних видань. Заборона не стосувалася художньої літератури. Така вибірковість у забороні видань лише певного напрямку була не випадковою. Російському урядові йшлося не про те, щоб заборонити інтелектуалам писати і видавати твори українською мовою. Його наміром було не допустити до поширення цих видань серед простого люду. Валуєвський указ 1863 р. був спрямований на те, щоб перешкодити українському рухові перетворитися з заняття вузького кола інтелектуалів у масове явище. На свій спосіб російський уряд засвідчував свою політичну далекозорість: розвиток масового українського руху становив серйозну потенційну загрозу для територіальної цілісності імперії.

Після Валуєвського рескрипту у розвитку національного відродження наступив антракт, який тривав аж до початку 70-х років XIX ст. Значна частина молодої української інтеліґенції (Дебагорій-Мокрієвич, Стефанович, Кибальчич, Кравчинський, Осинський, Желяб’єв) вступала у російські революційні організації. Її приваблювала ідеологія російського народництва, порівняно з яким український рух видавався надто мізерним, аполітичним і культурницько-обмеженим. Народницьке “ходіння в народ” 1870-х рр. торкнулося й України. Великого розголосу набрала Чигиринська справа (1877), коли російський народник Я. Стефанович під вигаданим іменем Дмитра Найди видавав себе за царського комісара і підбурював селян до повстання проти поміщиків.

Дослідження історії російського народництва показують, що вийнятково велику роль у тих подіях відіграли потомки колишньої козацької старшини із Лівобережної України. Це було однією із сторін русифікації старої української еліти. Наприкінці XIX ст. ледве чверть спадкового дворянства України (56,8 тис. чол. разом з членами родин) визнавала українську мову рідною. Але в національному русі взяло участь хіба що декілька політичних діячів, і то передусім у ролі меценатів.

1 2 3 4

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні