Український правопис, його історія та сучасний стан

ПРАВОПИС - сукупність загальновизнаних і загальнообов'язкових правил, що встановлю­ють способи передачі мови на письмі. Правопис охоп­лює орфографію та пунктуацію. Як правило, скла­дається історично, відбиваючи давні традиції або нові тенденції в передачі звуків, слів і форм, що виявляються в кожній писемній мові на різних етапах її розвитку.

Український правопис сформувався на основі правописних традицій давньоруської мо­ви, що ґрунтувалися на фонетичному прин­ципі, за яким написання має відбивати вимову. Засади давньоруського правопису використовувалися в українській писемності 14-16 ст. У кін. 16 - на поч. 17 ст. в українському правописі усталився історико-етимологічний принцип, який зберігався до поч. 19 ст. Разом з тим, протягом 16-18 ст. в ньому фор­муються нові традиції, пов'язані з переозвучен­ням літер алфавіту відповідно до живої української вимови. Наприклад, за історичною традицією зберігала­ся літера ъ там, де у вимові звучав і, зокрема й на місці о, е в новозакритих складах (вънъ, жънка, тълько) у творах Івана Некрашевича, цією ж літерою передавався звук і будь-якого похо­дження в Літописі Граб'янки 1710, іноді для цього звука паралельно з ъ вживалася й літера и (априля, потимъ, тилко), наприклад, у Літописі Величка 1720 і т. п.

 За історико-етимологычним принципом двома літерами - ы, и, які читалися однаково, передавався і голосний и (<ы, і), що призво­дило на практиці до плутання цих літер і в інших позиціях (наприклад, у Літописі Величка: бытва, бытий, але димъ, новими, сина). Історико-етимологічного принципу стихійно дотримувався і І

Котля­ревський, який започаткував процес форму­вання нової української літературної мови, та видавець його творів М. Парпура. Вони користувалися абет­кою, спільною з російською, але з відмінною від неї вимовою деяких літер. Вибір літери для передавання на письмі конкретного звука визначався його походженням, через що, наприклад, звук и(ы, і) передавався літерами и, і, ы; звук і (ъ) — літерою ъ; і (< о, е в новозакритих складах) - лі­терами и, і; звук е - літерами е (після приго­лосного), э (на початку слова і після голосного);м'якість попереднього приголосного перед е і йотація звука е не позначалися; подовження м'яких приголосних в іменниках середнього роду не пере­давалося; літери ь, ъ вживалися у функції сучасного апострофа; у кінці слів послідовно зберіга­лося написання літери ъ і т. ін. Докладніше опрацював і теоретично обґрунтував принципи історико-етимологічного правопису М. Максимович.

Від початку 19 ст. в українській мові поширюється фоне­тичний (фонематичний) правопис, принцип якого — позначення однією літерою однієї фонеми. Пер­шу спробу закріпити цей правопис зробив О. Павловський у «Грамматике малороссійскаго наръчія» (1818). Тут до абетки введено літеру і на позначення звука і незалежно від його походжен­ня, але йотація його на письмі не зазначалася; звук и позначався літерою ы, а літеру и вилу­чено з абетки; літера ъ вживалася замість сучасного є; згідно з традицією, замість нинішнього апо­строфа вживався ь, у кінці слів після приголос­них зберігався ъ; закінчення дієслів -ться, -шся передавалися згідно з вимовою як -цьця, -сся.

Нову тенденцію до фонетизації українського правопису під­тримали в 1-й половині 19 ст. харківські письменники П. Гулак-Артемовський, за безпосередньою уча­стю якого було створено новий (слобожан­ський) правопис, а також Г. Квітка-Основ'яненко, Є.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні