Український правопис, його історія та сучасний стан. Основні зміни і доповнення у V виданні Українського правопису

Гре­бінка, С. Писаревський та ін. Засадою слобожанського варіанта правопису було - писати так, як вимовляєть­ся, з послідовним використанням і дотриман­ням вимови літер російського алфавіту. Згідно з цим правописом звук і передавався літерами и (між приго­лосними) та і (перед голосним та й): витер, гарни, сино, сію, твій. Звук и — літерою ы: сын, сыла, ходылы. ъ писали тільки після м'яких при­голосних на позначення звука є: житиъ, синъ. Йотоване о та м'якість попереднього приголос­ного перед о передавали літерою ?: ?го, син?го. Звук е — літерою е, а іноді — э(поэть). У функ­ції сучасного апострофа вживались літери ь та ъ або не писалося жодного знака: пъять, вьяжугь, пять. Знак ъ залишився також у кінці слів: панъ, свитъ і т. п. Дієслівні закінчення -ться, -шся передавалися то фонетизовано (-тця, -цця, -сся), то за етимологічним принципом (-ться, -тся, -шся);збираютця, умываюцця, ховаться, ховатся, бьесся, учышся. Написання деяких іншомовних слів фонетизувалося згідно з діалектною вимовою: Хранція, парахвыя. Різні письменники вносили до цього правопису індивідуальні, зміни й доповнення, що розхитувало його систему. У 2-й пол. 19 ст. він вийшов з ужитку.

Послідовником фонетичного підходу до орфографії виступив О. Корсун в альманасі «Сніпь» (1841), де він, дотримуючись у цілому слобожанського правопису, запровадив для позначення звука і неза­лежно від його походження латинську літеру j, а лі­теру и - замість двох давніх літер ы та и. Фонетичний правопис підтримав також О. Бодянський, поєднав­ши його з історико-етимологічним принципом І. Котля­ревського і фонетичним - слобожанським правописом

Наприклад, за етимологічною ознакою вживалися ъ, ъ, але звук и незалежно від його походження переда­вався однією літерою ы, звук і — літерами и та і, фонетизувалося написання окремих діалектних слів. Пе­реважно фонетичний правопис із збереженням окремих традиційних елементів (ъ у кінці слів, спорадичний ъ для голосного і, ? після м'якого приголосного перед о тощо) користувався і Т. Шевченко.

У серед. 19 ст. фонетичний принцип підтримували І. Бецький, А. Метлинський. Крайню позицію у фонетизації орфографії зайняв М. Гатцук, який розробив оригінальний проект правопису з численними діа­критичними знаками, які б відбивали на письмі всі діалектичні особливості української мови. У 1861 він за­пропонував перейти від гражданського шрифту до кирилиці старокиївської редакції і видрукував таким чином свою «Українську абетку». Прин­ципово не відрізнявся від правопису М. Гатцука фонетичний правопис К. Шейковського (1859), у якому було менше діакритичних знаків, але викорис­товувалися літери ы, э.

Значно популярнішою виявилась орфографічна система, що її розробив П. Куліш у кін. 50-х рр. 19 ст. Проте кулішівка відзначалася прагненням до зайвої фонетиза­ції правопису дієслів, закінчень -ться, -шся, від­мовою від наявних у попередніх правописах сполучень йо, ьо на користь літери ?, відсутністю літери для йотованого е (у попередніх правописах уже вжива­лася літера є), збереженням знака ъ у кінці слова після приголосних тощо. Ці недоліки значною мірою були усунені в правописі «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» (1873), співавторами якого були П. Житецький та К. Михальчук. З їхньої ініціативи до кулі­шівки було внесено зміни: йотований звук і вперше став позначатися літерою ї, йотований е — літерою є, у кінці слова перестав вживатися ъ, вибуховий г передавався не латинською літерою g, а буквосполученням

1 2 3 4 5 6 7

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні