Управління політичними конфліктами

Управління політичними конфліктами

Перш ніж розібратись у складних і суперечливих процесах управління, врегулювання та розв'язання політичних конфліктів, слід вибратися з «джунглів» того термінологічного хаосу, який сьогодні панує в науковій, довідковій та навчальній літературі з цієї проблематики. Зокрема, доцільно відмовитись від застосування таких термінів, як «запобігання виникненню конфліктів», «вирішення конфліктів» та «завершення конфліктів» — з огляду на їх багатозначність та некоректність. Вживання цих та інших подібних термінів — це свідчення незнання чи ігнорування закономірностей і тенденцій розвитку політичної сфери та повного нерозуміння природи, сутності, характеру політичних конфліктів, їх місця і ролі в суспільно-політичному житті. Теорія і практика політичних відносин засвідчує, що запобігати виникненню політичних конфліктів неможливо, недоцільно, а часом і небезпечно. Слід запобігати не самому виникненню політичних конфліктів, а їх ескалації, перетворенню на криваві сутички, громадянські та міжнародні (міждержавні) війни. Доцільно було б також відмовитись від термінів «вирішення конфліктів» та «завершення конфліктів», оскільки «вирішити» 'їх можна лише шляхом повного знесилення або знищення одного з суб'єктів конфлікту разом з його цінностями, потребами, інтересами і цілями. Завершитись політичний конфлікт теж може знищенням однієї сторони або взаємознищенням всіх конфліктуючих сторін. Тому більш коректними, мабуть, будуть поняття «управління конфліктами», «врегулювання конфліктів» та «розв'язання конфліктів».

Управління політичними конфліктами є надзвичайно складним і суперечливим процесом, який можна поділити на чотири основних етапи: прогнозування конфліктів; запобігання ескалації конфліктів чи її стимулювання; врегулювання конфліктів; розв'язання конфліктів.

Управління конфліктом (conflict management) — це мистецтво і процес цілеспрямованого, обумовленого об'єктивними закономірностями впливу на його динаміку з метою: а) вдосконалення і розвитку політичної системи чи окремих 'й складових, або б) їх підриву й руйнування. Запропоноване визначення здасться досить коректним, оскільки воно враховує і відбиває два суттєвих аспекти

Перший — політичні конфлікти виконують як конструктивні, так і деструктивні функції. Другий — як самі конфліктуючі сторони, так і суб'єкти політичного управління можуть цілеспрямовано впливати на розвиток конфлікту, ґрунтуючись на власних інтересах.

Отже, управління політичними конфліктами можна розглядати у двох вимірах: внутрішньому і зовнішньому. У першому випадку (внутрішній вимір) йдеться про власну поведінку конфліктуючих сторін. У другому (зовнішній вимір) мається на увазі процес, в якому суб'єктами управління можуть виступати: держава та ЇЇ органи або незалежні посередники (медіатори).

Слід особливо підкреслити, що успіх управління політичними конфліктами (у контексті внутрішнього виміру) значною мірою залежить від поведінкових стратегій його учасників. Ці стратегії визначаються поведінкою людей, яку можна порівняти з поведінкою птахів, зокрема яструба, страуса, голуба, сови та синиці. У конфліктології стилі поведінки цих птахів асоціюються з п'ятьма типовими стратегіями поведінки конфліктуючих сторін: суперництва, уникнення, пристосування, співпраці (консенсусу) та взаємодії (компромісу).

Усі ці стратегії зображені на поданій нижче схемі.

Під «стратегією яструба» мається на увазі модель суперництва, яка полягає в тому, що одна з конфліктуючих сторін демонструє максимальну активність, готовність відстоювати свої інтереси будь-якою ціною і на шкоду інтересам іншої сторони, робить ставку на власну перемогу. В окремих випадках, та й то за певних умов, «стратегія яструба» може принести позитивні результати і сприяти врегулюванню політичного конфлікту. Однак в цілому «стратегія яструба» має

1 2 3 4 5 6 7 8

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні