Валютний контроль і конвертованість валют

перерахованих вище сум, а також штрафів у межах їх п'ятикратних розмірів; б) припинення дії або позбавлення ліцензій, наданих органами валютного контролю. Застосування цих санкцій здійснюється органами валютного контролю Росії у звичайному порядку стосовно юридичних осіб (у судовому порядку — стосовно фізичних осіб). Посадові особи, винні у перерахованих порушеннях, несуть адміністративну та карну відповідальність згідно із законодавством.

Але, за оцінкою МВФ, у Росії ще до розпаду СРСР близько 10% валютного виторгу від експорту не поверталося, що відповідало близько 4 млрд дол. США щорічно. З 1992 р. ситуація різко погіршилася: відсутність дієвого валютного контролю призвела до того, що експортний виторг майже повністю перестав надходити до Росії. За даними ЦБ Росії, нелегальний відплив капіталу за кордон експортними каналами у 1992 р. сягав 50— 70% валютного виторгу, у 1993 р. — 30—40%, у 1994 р. — 12%, у 1995 р. — 4% . Водночас у 1995 р. через імпорт за кордоном було приховано 6—7 млрд дол. США

Головними причинами відпливу капіталу з РФ у 90-ті роки були: економічний спад, несприятливий інвестиційний клімат, недосконалість податкової системи, засилля злочинності (корупції, рекету), незахищеність кордонів (до 70% перевезень автотранспортом через митний кордон у той час проходило поза пропускними пунктами) та нечіткість валютного законодавства. Основними шляхами відпливу капіталу є: а) заниження експортних та завищення імпортних цін контрактів; б) вкладення офшорними компаніями; в) вивезення товарів на тимчасове збереження та переробку за кордон без повернення на митну територію Росії; г) використання безвалютних і бартерних форм взаєморозрахунків.

У цілому, процес становлення валютного ринку на пострадянському просторі вписав у історію розвитку валютних відносин далеко не блискучу сторінку. Причому все це відбувалося на тлі значного поглиблення західноєвропейської економічної інтеграції, у тому числі валютної, результатом якої став перехід до єдиної валюти — євро, що (за деякими оцінками) забезпечило скорочення трансакційних витрат щодо обміну колишніх НВ країн ЄС приблизно на 18—26 млрд дол. США щорічно. Тому не викликає сумніву те, що удосконалення валютних відносин у рамках СНД може мати життєстверджувальний характер тільки на шляху економічної інтеграції тих держав, що входять до Співдружності. Конкретні кроки та їхня послідовність тут можуть бути різними.

Однак ясно, що без руху до єдиного економічного простору, до платіжного та валютного союзу не обійтися. Для такого руху потрібна відповідна політична воля, особливо української влади. Бо з економічного погляду безсумнівно, що інтегруватися у євразійський господарський простір українській економіці, по-перше, менш болюче з погляду на подібний рівень конкурентоспроможності народних господарств учасників СНД (де українські виробники навіть матимуть відомі переваги), по-друге, більш перспективно внаслідок значно динамічніших темпів зростання азійських ринків (до яких входить чи з якими безпосередньо межує СНД) порівняно з розвинутими європейськими ринками, де тісно і без українських постачальників (і входження до котрих України зовсім не буде рівноправним, як доводить досвід центральноєвропейських та прибалтійських держав), а по-третє, повністю відповідає традиціям сумісного життя, єдності культури і менталітету населення, які складалися століттями і ще довго не будуть втрачені.


Література

  1. Киреев А. П. Международная экономика: В 2ч. – Ч. II: Международная макроэкономика: открытая экономика и макроэкономическое программирование:
1 2 3 4 5 6 7