Відносини держави і церкви в контексті побудови громадянського суспільства

секуляризований світ. “Церква закликає не до страйків, голодувань або агресивної непокори, а до мирного діалогу як єдиного вірного засобу для подолання проблеми. Це може бути і звернення через засоби масової інформації, і прямі письмові чи усні звернення, і, що також дієво, храмова проповідь. Однак основним засобом для Церкви і християнина залишається молитва” [1]. Лише за виняткових обставин церква може вдатися до радикальніших дій: вимагати застосувати механізми народовладдя для зміни законодавства; звертатися в міжнародні інстанції і навіть закликати віруючих до мирної громадянської непокори. Такі дії церкви можливі у випадку насильного відвернення владою віруючих від віри або примушування їх до здійснення тяжкого гріха [1].

Церковні діячі неодноразово підкреслюють, що представникам влади немає сенсу боятися церкви, адже вона ніколи не загрожувала існуванню держави (навіть атеїстичної). Православна церква завжди вчила віруючих коритися владі, навіть тій, з чийого боку зазнавала гонінь, молячись за неї і визнаючи її. Однак при цьому християни повинні ухилятися від абсолютизації влади, визнаючи її земну, тимчасову цінність.

Яскравим проявом поваги церкви до держави є її теперішні стосунки із українською владою. В одному з інтерв‘ю на запитання журналіста, чи непокоїть його зростаюча неповага до влади, предстоятель УПЦ митрополит Володимир відповів: “Перш за все слід чітко відрізняти анархію від демократії

Є Президент України, обраний народом. Який би він не був – він Президент. Він намагається робити все, що може, для поліпшення життя та консолідації нашого суспільства, для того, щоб Церква існувала в суспільстві в мирних умовах і звершувала своє святе діло і щоб жили ми, як каже Апостол Павел, “в усякому благочесті і чистоті”[2].

Вражає християнська смиренність, з якою до Президента звертається архієрейський собор УПЦ з приводу чергового загострення міжконфесійних стосунків в Україні, пов‘язаного із можливим втручанням у конфлікт Константинопольського патріарха. “Ми вдячні, що Ви, як Глава Держави, усвідомлюєте необхідність досягнення міжконфесійного миру в Україні як важливого чинника нормального життя і розвитку нації та докладаєте великих зусиль для усунення непорозумінь і розбрату на релігійному грунті”, – зазначають ієрархи церкви [3]. В офіційній заяві архієрейського собору спостерігаємо спробу відділити президентську позицію щодо питань державно-церковних відносин від реальної політики, яка здійснюється чиновниками. Собор позитивно оцінює заяви Президента про необхідність подолання розколу в православ‘ї і створення Української помісної православної церкви, адже його учасники усвідомлюють, що “ворожнеча на релігійному грунті – це чинник, що веде до напруженості і нестабільності в суспільстві, який послаблює державу”[4]. Однак у проведенні безвідповідальної державної релігійної політики винний не Президент (зазначимо, що УПЦ категорично виступає проти об‘єднання всіх православних України в єдину Помісну церкву), а деякі “безвідповідальні особи”, які “перекрутили ідею церковної єдності і привласнили собі право втручатися в життя Церкви”. [4]

А чи не підтверджують невикоріненність віри у заступництво справедливого “царя-батюшки” слова, якими завершується звернення до Президента: “Сподіваємося на Ваше розуміння бід і скорбот чад УПЦ. Ми багато не просимо: лише надати нам можливість вільно і спокійно молитися і трудитися у Славу Божу і на користь Батьківщині”[3].

Принагідно зазначимо, що датоване тим самим числом звернення архієрейського собору УПЦ до константинопольського патріарха Варфоломія важко назвати зразком смирення: “Втягування Вашої

1 2 3 4 5 6 7 8

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні