Відносини держави і церкви в контексті побудови громадянського суспільства

Архієпископ Львівський Августин серед позитивних прикладів стосунків держави і церкви називає Грузію, де нещодавно було підписано “Конституційну угоду між Державою Грузія і Автокефальною Православною Апостольською Церквою Грузії”, в якій, зокрема, зазначається: “Більшість населення Грузії – православні християни. Конституція Грузії визнає особливу роль Православної Церкви в історії країни. У розвинутих країнах світу історичні церкви отримали особливий юридичний статус. Згідно з Конституцією, Церква незалежна від Держави”[7]. Такі приклади спонукають УПЦ до дій, спрямованих на утвердження власного особливого юридичного статусу в Україні. Виходячи з цього, стає зрозумілим, чому саме ця церква є однією з найбільших прихильниць зміни законодавства у сфері державно-церковних та міжконфесійних відносин.

Однак, незважаючи на це, протягом другої половини 2002 року УПЦ зробила кілька заяв, у яких піддала жорсткій критиці законопроект “Про внесення змін до Закону України “Про свободу совісті і релігійні організації”, запропонований на розгляд парламентові Державним комітетом у справах релігій. 30 серпня 2002 року в листі Голові Верховної Ради В

Литвину митрополит Володимир висловив розуміння гострої необхідності прийняття нових нормативних актів з питань церковно-державних відносин і зміни та внесення доповнень до чинних законодавчих актів з цих питань, зокрема і до закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”, оскільки від моменту його прийняття в Україні відбулися значні суспільно-політичні зміни. На переконання митрополита, усі спроби Держкомітету у справах релігій, починаючи з 1996 року, „переписати” Закон “Про свободу совісті і релігійні організації” закінчувались провалом, бо пропозиції містили норми гірші, ніж у чинному, більше обмежували релігійну свободу та релігійні права людини і супроводжувалися намаганнями певних політичних сил зламати сталу систему церковно-державних відносин і переглянути фундаментальні принципи релігійної свободи – одне з досягнень української демократії.

УПЦ при цьому послідовно захищає свою позицію, заявляючи, що підтримає майбутній закон лише у тому разі, якщо будуть повністю враховані її пропозиції і зауваження. Принциповими питаннями, які, на думку речників церкви, мають знайти своє відображення у новому законі, є, по-перше, визнання державою особливої ролі канонічного православ‘я в історії України, у становленні та розвитку духовності і культури її народу; по-друге, надання церкві в цілому статусу юридичної особи; по-третє, вилучення із чинного законодавства норми про почерговість богослужінь; по-четверте, повернення у власність канонічної православної конфесії всього церковного майна, яким поки що володіє та користується держава; по-п‘яте, надання права вести виробничу та господарську діяльність самим релігійним організаціям. Саме ці питання, на думку митрополита, вимагають першочергового вирішення, хоча для налагодження повноцінної діяльності церкви змін та нової редакції потребують й інші статті законопроекту.

Зважаючи на те, що при підготовці законопроекту фактично було проігноровано позицію “домінуючої в Україні і єдиної в державі канонічної православної конфесії – Української Православної Церкви”, її предстоятель звертається із проханням до Голови Верховної Ради не вносити цей законопроект на розгляд та повернути його урядові на доопрацювання [8].

Реакцією на внесення Державним комітетом релігій для розгляду Верховною Радою нової редакції Закону “Про свободу совісті і релігійні організації” стало ще одне звернення на ім`я Голови парламенту, керівників депутатських фракцій і груп, народних депутатів, підписане предстоятелем УПЦ 24 жовтня 2002 року. Митрополит підтвердив позицію церкви, яка полягала у категоричному неприйнятті цього законопроекту [9].

1 2 3 4 5 6 7 8

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні