Віра, Надія, Любов у філософсько-релігійній та етичній думці України та світова культурна традиція

різниця між суб'єктом і об'єктом, долається власне "Я", а Віра, Надія та Любов (особливо остання), виступають не тільки умовою релігійного переживання, але й сприяють досягненню кінцевої мети – злиттю з Першосутністю. "Святиню Віра бачить, Надія сподівається на (неї), любов серцем обіймає" (37, с. 35). "Що дає основу? – Любов. Що творить? – Любов. Що зберігає? – Любов, любов. Що дає насолоду? – Любов, любов початок, середина і кінець, альфа і омега" (32, с. 264). Наркіс, за Григорієм Сковородою, пізнавши в собі божественне, з "вірою, що в темряві бачить", "міцною любов'ю" щезає, перетворюється на джерело, сонце (символи Абсолюту). "І що хто залюбився, у те перетворився. Кожен є тим, чиє серце в ньому. Кожен є тим, де серцем сам" (31, сс. 151-152). Якщо коротко визначити головне у вченні Г. Сковороди, вживаючи його ж стиль мови, то це – палаюче Серце і безкінечна Любов.

Дослідження інтерпретацій понять Віри, Надії та Любові в згаданих пам'ятках української культури, розглянутих в контексті культури світової, і перш за все, в контексті релігійно орієнтованої філософії, дає підстави узагальнити та показати їх сутнісні характеристики та субординацію

Ці категорії мають багато спільного в статусі, функціях та структурі і разом з тим, відмінності у певних значеннях, у порядку підпорядкованості на різних щаблях своєї наявності.

Віра (Надія розглядається як її уточнення, доповнення і підсилення) виступає як основа, фундамент сакрального зв'язку та приєднання до "горнєго" світу. Віра має чуттєві та раціональні початки, вихідні засновки і кінцеву мету. Вона експлікується як основа очікуваного. На повсякденному рівні, коли очікуване здійснюється, вона втрачає свою актуальність, надаючи місце вірі в нове очікуване. Тобто, для неї характерні динаміка і певна дискретність. Якщо Надія орієнтована, в основному, на майбутнє, то Віра індиферентна до часових параметрів, а її значення для людини може бути однаково важливим і щодо майбутнього, теперішнього та минулого. І Віра і Надія характеризують внутрішній стан особи та спрямовані, у першу чергу, на рішення нею своїх проблем, сподівань та мрій. Але Віра частіше, в порівнянні із Надією, спонукає людину звертатися до явищ, які не торкаються її особисто, більшою мірою стимулює бажання впливати на події, що відбуваються за межами власного буття. Отже, у ставленні до зовнішнього світу виявляються різні ступені суб'єктивного забарвлення цих екзистенціалів.

На щаблі світського буття віра та надія можуть опосередковано пов'язуватися з категорією "любов", або існувати поза нею. В останньому випадку це віра та надія, що реалізуються у пізнавальній зацікавленості, у корисних та необхідних для людини справах, які не мають безпосереднього відношення до любові. На рівні духовного сходження людини, її трансцендентного зв'язку з Абсолютом, Віра та Надія, як необхідні висхідні етапи цього шляху з самого початку з'єднані з Любов'ю. З подальшим удосконаленням людини Віра та Надія поступово розчиняються у Любові, стають ніби зайвими, внаслідок чого Любов перекриває, поглинає їх. Тобто, є межа Вірі та Надії, але немає межі Любові. Любов, як одне з найважливіших понять філософсько-світоглядної думки, має релігійно-етичний та сакральний зміст. При цьому в пам'ятках культури Любов розглядається як благоговіння і як жертовність, як самозбагачення та самозречення, як терпіння та втішання, що обов'язково передбачає

<< 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 >>

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні