Віра, Надія, Любов у філософсько-релігійній та етичній думці України та світова культурна традиція

й уподібнення – чуттєвій. Мислення відбиває сутність, Віра – це тільки становлення (6, с. 294, 318).

Віра може бути істинною або хибною. Істинна Віра – це "правильне сприйняття речей такими, якими вони уявляються самій людині" (7, с. 618). Надія, за Платоном, – це думка відносно майбутнього, "чекання блага". Хоча вона може спокушати і в наступному не виконуватись, ми протягом усього життя сповнені втішних надій, особливо, коли не знаємо за собою несправедливих вчинків (8, с. 43; 6, с. 83).

Любов, за Платоном, живе в усій природі, в усьому сущому. У людини вона постає як жага первісної цілісності (андрогінності) та безсмертя, прагнення до блага й красоти (9, сс. 101, 117, 122), до "насолоди прекрасним" (10, с. 146). Хоча любов перш за все пов’язана з особистою думкою, вона спрямована не на себе та характеризується відданістю, самозреченням, готовністю вмерти іншого. Розгляд цього феномену Платон починає з опису конкретних зовнішніх ознак і через узагальнення доходить до виявлення його сутності. Любов розглядається ним у розвитку, як сходження від нижчого до вищого, від фізичного ваблення до одухотворення. На достатньо високому рівні в цьому почутті земне та небесне, тілесне та духовне поєднуються з розумінням спільної суті в окремих прекрасних формах, але кінцевою метою є ідеальна любов, що втілена в чисте, духовне осягнення абсолютних Блага та Красоти. Цікаво, що платонічна любов з її містичним сходженням, має певну аналогію до шляху "бхакті" в індійській традиції.

На відміну від Платона, Аристотель розглядає ці поняття в іншому ракурсі

На думку філософа, з усіх живих істот тільки людині властива віра. Як і Платон, він пов'язує її з особистою думкою людини. Віра супроводжується переконанням, яке, хоча і має розумну основу, може бути або адекватним, або хибним. Надія ж спрямована на майбутнє. Вона вільна від страждань і надає людині, як і надія, задоволення, незалежно від можливостей її втілення (11, с. 255, 271). Любов за Аристотелем має онтологічний та етичний сенс. В першому значенні любов виявляється в космічному рухові Всесвіту, заданому посередництвом неї нерухомим першорушієм (12, с. 309). Любов як природна складова людських стосунків належить до пристрасної частини душі. Якщо вона не підкоряється розуму, устоям культури, то веде до розбещеності, до надлишків у задоволеннях, або до страждань від їх недостатності. Тому людині необхідно бути розважливою, дотримуватися міри та "золотої середини" між крайнощами (13, с. 116-118).

Любов в її духовному вимірі реалізується в дружбі. "Дружба – це дія, і у неї немає іншої мети, крім дії-любові, але тільки вона одна" (13, сс. 9-370; 14, с. 247). В своєрідному ракурсі розглядає Аристотель термін "себелюбець", вважаючи таку людину доброчесною, тому що вона більш за все любить задоволення розуму, інтелектуальну діяльність, а всіх інших благ готова зректися. Торкаючись родинних стосунків, філософ підкреслює, що у батьків почуття любові до своїх дітей завжди більше, ніж у дітей до батьків, тому що це – їх створіння, з якими пов'язані і спогади, і надії на майбутнє. Взагалі, всі істоти завжди є схильними до того, що вони самі створили. Підсумовуючи, відзначимо, що розробка зазначених понять Платоном і Аристотелем, стала

<< 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 >>

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні