Володимир Гришко

Володимир Гришко

Володимир Гришко народився 28 липня (в день Святого Володимира) в Києві в Голосіївському районі в багатодітній сім`ї. Мати не працювала, бо виховувала п’ятеро дітей, хлопців, Володя – найменший серед них. Батькові-військовослужбовцю нелегко було забезпечувати велику сім`ю. Він помер, коли Володимирові було 18 років.

Жвавий і непосидючий, молодший Гришко любив бешкетувати і пускався на такі відчайдушні вчинки, що зараз навіть жахається. Але до музики призвичаївся рано. Його добра чутлива мама – красуня, улюблениця вулиці – садила маленького Володю на коліна і вони разом співали українські пісні. Ще була гітара, що її почув у циганському таборі поблизу цегельного заводу. Володимир частенько бігав туди, де вабили його шатро, вогнище, коні.

Чорнявий, з великими карими очима, він і сам був схожий на своїх друзів циганчат. Та більше, ніж гру з однолітками, любив вечірні співи навколо вогнища. Зовсім не розуміючи, про що співають, вслухався в ті часом сумовиті, часом запальні мелодії, відчуваючи в собі незрозумілі вібрації, які хвилювали так, що не міг потім по-дитячому безтурботно заснути.

Старший брат Євген, професійний баяніст, у 7 років записав його до хору «Щедрик», сам водив на репетиції. Відтоді, власне, й почалося артистичне життя Володимира, адже хор часто виступав, багато гастролював за кордоном. У Київському музичному училищі імені Гліера Гришко вчився по класу гітари і диригування, а з II курсу – і по класу вокалу у Володимира Олександровича Запорожцева. Почуття глибокої вдячності своєму першому педагогу співак зберігає й досі. До речі, гітара стала його найкращою помічницею

В її супроводі проходив свої перші вокалізи, оволодівав і piano, і forte, і mezzavoce, виконував твори, які вимагали дуже складного вокалу.

На вступних екзаменах до Київської консерваторії він дуже сподобався завідуючій вокальною кафедрою, професору, народній артистці Радянського Союзу Єлизаветі Чавдар. Вона сама відвела його в клас до професора, народного артиста України Володимира Ілліча Тимохіна. Це було у 1984 році. А через п'ять літ почнеться високий злет у мистецтві. Одразу після державних іспитів у консерваторії почалася аспірантура. Професор, народна артистка України Зоя Петрівна Христич встановила суворий режим роботи для Володимира, абсолютно підпорядкувавши його життя майбутньому конкурсному марафону. Звичайно, результат не залежить безпосередньо від кількості витраченого на вправи й вокалізи часу.

Голосові зв'язки — надто ніжний інструмент і потребують обережності й вмілого, професійного підходу. Здається, Зоя Петрівна Христич точно розрахувала криву успіху свого вихованця по зростаючій. Справді, «планка» неухильно піднімалася: протягом осені 89-го року, всього за три місяці Володимир Гришко завоював III премію на Міжнародному конкурсі оперних співаків у Марселі, II премію (І премію нікому не присудили) на Всесоюзному тоді дуже престижному конкурсі імені Глінки і Гран-прі та спеціальний приз Пласідо Домінго «Тенор-мілор («Кращий тенор») на Міжнародному конкурсі вокалістів у Барселоні Імені Франсіско Віньяса, Іспанія.

Приз «Тенор-мілор» за умовами конкурсу присуджують лише італійцям. Українець Володимир Гришко був винятком. У Володимира повірив Пласідо Домінго, відчувши чималий запас можливостей цього співака. Вражаючий успіх! Минув ще один рік. І знову гучний успіх – «Гран-прі» на Міжнародному конкурсі співаків у Тулузі, Франція. Професор Зоя Петрівна Христич, член журі цього авторитетного змагання, була свідком тріумфу Володимира, коли після виконання арії Рудольфа

1 2 3