В'ячеслав Липинський. Реферований конспект

В'ячеслав Липинський

(1882-1931) 

Видатний український мислитель, політик і політолог, історик, куль­туролог, яскравий публіцист, названий Є. Маланюком "Кантом української політичної думки", народився в с. Затурець Володимирівського повіту на Волині. За своїм походженням його сім'я належала до земельної шляхти роду Мазовецьких.

Гімназійну освіту здобув у Житомирі, Луцьку й Києві. Закінчивши 1-шу київську гімназію, служив у російському війську. Потім вступив до Краківського університету, де студіював агрономію, а пізніше — іс­торію на філософському факультеті. Історичні й соціологічні студії про­довжував у Женевському університеті.

З початком російської революції 1917 р. взяв активну участь у фор­муванні українських військових частин. Як переконаний "самостійник" чи­мало зробив для створення Союзу Визволення України (СВУ), був одним з ініціаторів Української демократично-хліборобської партії.

З червня 1919 р. В

Липинський перебував в еміграції. Очолював по­сольство Української держави в Австро-Угорщині.

Теоретик "елітарного консерватизму" спирався на далеко не матері­алістичне уявлення про провідну роль "національної еліти" в розвитку сус­пільства, хоч не заперечував державотворчої місії селянина. Його перу на­лежать численні історичні та політологічні праці, зокрема "Шляхта на Ук­раїні", "З подій на Україні", "Україна на переломі", "Покликання варя­гів, чи Організація хліборобів", "Хам чи Яфет?" та ін.

"Великий учитель", як його часто називали однодумці та соратники, помер 14 червня 1931 р. в санаторії Вінервальд поблизу Відня.

У класичному політологічному творі — "Листах до братів-хліборобів" — кристалізовані досвід і філософія історії України-Русі протягом її тисячолітнього періоду існування, розкриваються причини бездержав­ності українського народу. Також запропоновані логічна система і те­орія державності.

ЛИСТИ ДО БРАТІВ-ХЛІБОРОБІВ ПРО ІДЕЮ І ОРГАНІЗАЦІЮ УКРАЇНСЬКОГО МОНАРХІЗМУ

(Фрагменти) 

 Внутрішня боротьба українська тільки тоді могла би бути не руйнучою, а творчою, коли б велась вона во імя повної волі й повної — державної й культурної — незалежносте цілої без винятку української нації. Не істнує ні одної європейської нації без спіль­ної ідеї національної незалежносте і без спільної боротьби за цю незалежність. І тільки коли істнує обєднуюча спільна ідея україн­ської національної незалежносте, можемо говорити про істнування української нації.

Тільки тоді кожна українська група, вносячи у внутрішню бо­ротьбу свої індивідуальні ідейні програми, що на її думку кра­ще й повніше визволять цілу націю, допоможе наростанню загальних, для цілої нації спільних, національних вартостей. В противному разі, коли спільної боротьби за спільну ідею неза­лежносте немає, коли поодинокими національними Групами кер­муватимуть инші, зовні на націю впливаючі сили, і коли ці групи в боротьбі за свою ідею будуть монополізувати для себе право пред­ставництва цілої нації, всю решту своїх земляків не за Українців уважаючи, то така внутрішня боротьба мусить перемі­нитись в боротьбу за чужі національні впли­ви на Україну й принести для нас той самий занепад, який принесла була під час першої "Руїни" внутрішня боротьба Україн­ців не за незалежну Україну, а за прилученя себе до ідеї східної російської чи до ідеї західної польської.

Використовування зовнішніх чужонаціональних чи інтернаці­ональних ідей, сил та комбінацій тих сил, для скріпленя своєї на­ції, або підпорядкування своєї нації зовнішнім силам, і роскол та руїна нації