В'ячеслав Липинський. Реферований конспект

по лініям впливу ціх сил — иншого виходу нема.

В цім листі хочу заналізувати деякі моменти нашої внутріш­ньої боротьби з точки погляду розвитку української національної ідеї і скріплення української нації, а зокрема хочу заналізувати на­ціональну творчість тих, хто себе за духовних провідників України вважає: української наддніпрянської інтелігенції. Про галицьку ін­телігенцію наразі не говорю, маючи надію на галицьку справу ко­лись у однім з дальших моїх листів зокрема розглянути.

Ані нашої сучасної внутрішньої боротьби, ані теперішнього ка­тастрофічного антракту в нашій боротьбі за визволення не можна абсолютно зрозуміти, коли не усвідомити собі того основного, на мою думку, факту: боротьба за сотвореня Української Держави, тоб­то за здобуття повної волі для української нації, була ведена людь­ми, які в державну незалежність України не тільки перед тим ні­коли не вірили, але навіть до самої ідеї державної незалежносте ставились з погордою й вороже. Під гаслом осмішування самостійництва як "буржуазного балакунства" пройшов увесь період ідей­ної підготовки до національної революції в кінці XIX і по­чатку XX ст. Під гаслом якнайгостріщого поборювання самостій­ників як контрреволюціонерів і ворогів народа пройшов увесь перший, найбільше горячий, найбільше творчий період діяльносте Центральної Ради.

Тільки "по довгих і великих ваганнях ", пише голова Центральної Ради професор Грушевський, "головні україн­ські партії, соціял-революціонєри й соціял-демократи, рішили про­голосить незалежність України" — та й то так, "щоб відпали всякі підозріння чи надії на те, що самостійність України буде формою української реакції, чи української національної виключности"*. В перекладі на звичайну мову ця послідня фраза значить, що со-ціялістичні українські партії порішили в певний момент ідею са­мостійносте змонополізувати виключно для себе, викинувши про­сто, як "реакціонерів та гетьманців", всіх давніх самостійників за межі української нації, котра від дня проголошеня четвертого уні­версалу мала стати вільною й незалежною нацією — промінявших автономію на самостійність — соціял-революціонерів.

В кожнім політичнім факті треба розріжняти два моменти: ідеольоґічну надбудову, що єсть продуктом теоретичного думання і складається під впливом ріжних пануючих в дану епоху теорій, і матеріяльне підложжа — спосіб життя й праці даної ґрупи, яке той політичний факт і ту ідеольоґію предрішає. Українська демокра­тична інтелігенція, що творила головні кадри так званого свідомо­го українства в часах передвоєнних і належала до всяких так зва­них вільних російських професій, себе в ролі будівничих україн­ської держави абсолютно уявити не могла і тому ідея своєї держа­ви, збудованої якимись иншими українськими класами, була їй як не ворожа, то в найкращім разі абсолютно чужа. Натомість хотіла вона використати виключно для себе одиноку ролю, до якої вона по природі своїй почувала себе здатною — ролю посередників між російською державою й українськими народніми масами, яких пер­ші прояви національної свідомосте вона намагалась у тій ціли всі­ма силами опанувати. Політичний опортунізм "Тупа" і його віра в російську "опозіцію"; повільне усування на бік старих "культур­ницьких", по духу самостійницьких, "щирих" елементів — елемен­тами реальної політики "поміркованими"; всі ці безко­нечні трансформації українських соціялістів в залежносте від то­го, як ставились до "українського питання" всякі російські соці-ялістичні центральні комітети, все це прояви одного й того самого вищезазначеного факту.

Коли провідники нації боряться за повне визволення й за дер­жавну незалежність цілої нації

1 2 3 4 5 6