Взаємовідносини США з політичними структурами Євросоюзу

світової політики в цілому та вважає ЄС найліпшим взірцем втілення їх на практиці. Алармізм Дж. Рабкіна, Дж. Кірпатрик та інших „консервативних ідеалістів” (термін самого Е. Моравчика) викликає в нього дещо іронічну реакцію. Мультилатералістську кооперацію країн ЄС він вважає зразком сучасних відносин між передовими державами Заходу та не бачить у ЄС жодної загрози як США, так і принципам світового лібералізму.

Різниця у політичних традиціях і досвіді Сполучених Штатів і Західної Європи є, за Е. Моравчиком, однією з причин амбівалентності США щодо міжнародних інституцій. Саме ця амбівалентність, яка зазвичай посилюється в періоди консервативного керівництва в США, стає наріжним каменем принципових дискусій щодо національних інтересів Америки та ступеня (і засобів) їх захисту, у тому числі й у відносинах з найближчими союзниками. Полемізуючи з представниками правоконсервативних поглядів на ЄС як на наддержаву (suprastate), Е. Моравчик підкреслює, що Євросоюз не має таких класичних державних атрибутів, як армія (про самостійні військові зусилля європейців він відгукується дуже скептично), єдина зовнішня політика, фіскальна функція (підкреслюється мала частка загальних податкових витрат на утримання інституцій ЄС) тощо. Європейська бюрократія у власному сенсі цього слова (виключаючи технічний персонал) є дуже невеликою – близько п’яти тисяч осіб – стільки, скільки має місцева адміністрація невеличкого європейського міста, й до того ж спостерігається тенденція до її скорочення [17]. Політичні механізми ЄС характеризуються досить тривалою процедурою погоджень (складнішою, до речі, ніж у США). У багатьох сферах, наприклад, у бюджетній, а також і в освітній, культурній, тощо, Єврокомісія має незначні повноваження. Усі європейські інституції перебувають під демократичним контролем

Рада Міністрів ЄС узагалі є зібранням відповідних урядовців країн-членів, судді до Європейського Суду призначаються національними урядами тощо. Тобто, євробюрократія, на думку Е. Моравчика, не є самодостатньою олігархією, що управляє „з-за лаштунків”. ЄС – „конституційно збалансована” інституція, „створена національними урядами для досягнення реальних цілей”. Тому США слід підтримувати мультилатералістську налаштованість європейських союзників.

Розглянуті позиції американських політичних аналітиків щодо відносин США з ЄС мають суттєву спільну рису: практично всі згадані представники політичної думки вважають ці стосунки складовою усього комплексу американо-європейських відносин, зокрема у питаннях безпеки. Праві консерватори традиційно ставляться до ЄС взагалі та його практичної діяльності зокрема з великою часткою алармізму і підозри. Реалістські категорії та унілатералістичні підходи змушують їх вважати ЄС таким собі „монстром”, наддержавою, спільні інституції якої нагадують парламенти суверенних країн. Усі потенційні зрушення Європи у напрямку політичної автономії та збільшення наднаціональних повноважень брюссельських структур, вважають вони, загрозливі для США. Навіть підкреслюючи пасивність, інтравертність та споживацькі настрої європейців щодо власної безпеки і транскордонних місій, праві консерватори не бачать у цьому нічого корисного для Сполучених Штатів. Збільшення зобов’язань США призведе до того, що поняття „Захід” ототожнюватиметься тільки з Америкою, а це вже загрожує безпосереднім ризиком для США, які воліли б мати союзників, за допомогою яких можна було б поширювати принципи демократії та вільного ринку в усьому світі. Звичайно, це мають бути „молодші союзники” або такі, що справді можуть розділити із США відповідальність за управління світом. Але останній варіант для правих консерваторів небажаний, бо загрожує їхньому монополярному баченню світу, в якому панує сила. Відтак європейські союзники мають бути „керованою силою”.

Помірковані консерватори, у свою чергу, дають цілу