Ядерне роззброєння України

УКРАЇНА В ПРОЦЕСІ ЯДЕРНОГО РОЗЗБРОЄННЯ

Торуючи шлях до без'ядерної держави, яка оголосила про свій намір в майбутньому стати неприєднанню, нейтральною та без’ядерною, Україна викликала шквал захоплених оплесків членів міжнародного співтовариства і наївно вважала, що її проблеми (в тому числі й ядерне роззброєння) можна розв'язати в рамках існуючих міжнародних домовленостей. Трирічний досвід ядерного роззброєння України розвіяв ці ілюзії і ще раз підтвердив складність і багатогранність проблеми ядерного роззброєння.

Після розпаду СРСР Росія, Україна та Бiлoрусь визнали за необхідне зберегти існуючі ядерні сили під єдиним командуванням. Вже протягом перших зустрічей керівників трьох країн у Мінську 7-8 грудня 1991р, а потім в Алма-Аті 21 грудня, поряд з проблемами цивілізованого розлучення, обговорювалася доля стратегічної зброї колишнього СРСP [1].

Український парламент, ратифікуючи договір про створення СНД, наполягав на 13 застереженнях, 2 з яких прямо стосувалися проблеми ядерної зброї. В пункту 8 йшла мова про те, що Україна має намір досягти безядерного статусу "шляхом ліквідації під міжнародним контролем усього ядерного арсеналу". Пункт 9 проголошував, що присутність стратегічних сил на території України є тимчасовою і їх законодавчий статус та час перебування буде визначено у відповідності з законодавством України й за допомогою "спеціальної міжнародної угоди, укладеної між державами, на території яких розгорнуті ядерні ракети колишнього СРСР".

18 грудня 1991 року Л. Кравчук запевнив держсекретаря США Бейкера в тому, що Україна зробить все для найшвидшого виводу ядерних ракет зі своєї території і попросив надати їй відповідну допомогу на розв'язання цієї проблеми. Того ж дня було досягнуто домовленості про початок передачі всієї тактичної зброї, розташованої на території України до Росії. Це планувалось закінчити впродовж одного року "під загальним контролем". Україна розраховувала до кінця 1994 р

позбавитися ядерної зброї. З цього приводу її позиція була протилежною заяві Казахстану про небажання віддавати ядерну зброю, розташовану на його території доти, доки Росія не ліквідує свої ядерні арсенали. Позиції сторін були закріплені угодою "Про стратегічні ядерні сили" підписаною 30 грудня в Мінську Білоруссю, Казахстаном, Росією, Україною та іншими державами СНД. Ця угода:

  • передбачала необхідність існування об'єднаного керівництва стратегічними силами СНД та єдиний контроль в особі головнокомандувача ЗС СНД та російського Президента по узгодженню з главами ядерних держав СНД;
  • вимагала спеціального визначення складу стратегічних сил;
  • планувала закінчити демонтаж стратегічних ядерних озброєнь в Україні до кінця 1994 р. та забезпечити вивід тактичної ядерної зброї в Росію до 1 липня 1992 р.

Такі факти. Однак, подальший розвиток подій значно вплинув на попередні рішення українського парламенту і громадську думку. Україна приступила до створення власних збройних сил, вона категорично відмовилася брати участь в об'єднаних збройних силах СНД, справедливо вважаючи їх оплотом консервативних сил, здатних відновити колишню імперію. Почався етап погіршення російсько-українських взаємин. Міністерство оброни, яке практично не зазнало змін, намагалося зберегти важелі управління над 800-тисячним угрупуванням, розташованим на території України. Зустрічі представників Міністерства оборони України з представниками командування стратегічними силами СНД на чолі з генералом армії Максимовим - закінчувались безрезультатно. Всі пропозиції української сторони, зокрема:

  • виконати пункт угоди, яка дозволить президенту України забезпечити право негативного контролю над запуском ядерних ракет з території України;
  • розробити план поетапного зняття ядерних ракет з бойового чергування;
  • обговорити
1 2 3 4 5 6 7 8 9

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні