Загальне мовознавство

фонетика.

Як і взагалі класичні вчені, Діц надавав мало значення другій стороні етимології - семантиці, в основному займався фонетикою. Вважається, що в області семантики навряд чи можна вивести закономірності, можна тільки ворожити.

Проблеми співвідношення фонетичних і семантичних питань сталі згодом центральними. Але тут вони лише намічаються. Таким чином, наукова діяльність Діца заклала свій камінь в розробку порівняльного історичного мовознавства. В цей період виникла индоєвропеістика, основу якої складає компаративістика (створювалися порівняльні граматики) У процесі становлення порівняльного історичного методу були висунуті деякі його принципи, які залишилися непорушними:

1). Порівняльний історичний метод можна застосовувати лише до споріднених мов.

2). Основним матеріалом повинні бути якнайдавніші зафіксовані пам'ятники (санскрит, старогрецька мова). Їм відводилося особливе місце.

3). Компаративістіка повинна спиратися на фонетику і морфологію, як на експериментальну базу.

2. Олександрійські граматисти. Значення античного мовознавства

У Давній Греції мовознавство розвивалось дещо в іншому напрямі, ніж у Давній Індії і Китаї. Початок античному мовознавству поклали філософи, тому розріз­няють два періоди: філософський (V—III ст. до н. є. ) і александрійський (III ст. до н. є. — IV ст. н. е. ).

Філософський період

У цей період предметом на­укових дискусій було питання про природу слова і відношення слова до речі. Філософів цікавило, отримує кожна річ назву відповідно до своєї природи (physei) чи зв'язок між назвою і річчю є довільним, установлю­ється людьми за умовною згодою, свідомо (thesei). Так, Геракліт (VI—V ст. до н. є. ) стверджував, що кожне ім'я нерозривно пов'язане з річчю, назвою якої воно служить. В імені розкривається природа речі. Проти­лежну думку висловив філософ Демокріт (V—IV ст. до н. е. ): імена речам дають люди на свій розсуд. Як доказ своєї правоти він наводив приклади невідповід­ності між словом і річчю: 1) одне слово може назива­ти декілька різних речей (багатозначність); 2) одна річ може називатися різними словами (синонімія); 3) різ­ні слова можуть збігатися за формою і звучати одна­ково (омонімія); 4) значення слів можуть змінювати­ся; 5) існують поняття без однослівної назви.

Суперечки давньогрецьких учених відображені у творі філософа Платона (прибл. 427'—347 pp. до н. є. ) «Кратіл, або про правильність імен» у формі діалогу між Кратілом, який обстоює тезу про природний харак­тер назв, і Гермогеном, який наполягає на тому, що наз­ви встановлюються законом. Сам Платон не підтри­мує жодної з цих точок зору, а лише резюмує: важли­вим є не протиставлення, а визнання, що в мові панує глибока внутрішня цілеспрямованість, а не невмоти-вована, свавільна примха. Платонові ж належить і перша спроба виділення частин мови: він розрізняє ім'я і дієслово.

Повнішу й точнішу картину частин мови окреслює Арістотель (384—322 pp. до н. е. ) у своїх творах «Пое­тика» і «Риторика». Він виділяє імена, дієслова і допо-міжні слова (сполучники та зв'язку). Щоправда, Арі-стотель не розмежовує частини мови і члени речення, тому імена ототожнює з суб'єктами, а дієслова з преди­катами. Це є свідченням того, що Арістотеля, як і Пла­тона, не цікавили частини мови як мовні категорії. Він їх виділяв у зв'язку з філософськими пошуками у сфері проблем мислення, тому ототожнював ці катего­рії

1 2 3 4 5 6 7 8 9