Загальні особливості та провідні напрями філософії ХХ століття

Д. Чижевського, заслуговують на увагу праці А. Жуков­ського, Д. Олянчина, В. Шаяна та ін. Слід також згадати істо­ріософію В. Липинського, в творах якого, як і в працях Д. Дон­цова розглядається концепція національної еліти.

 Серед багатьох українських мислителів, що жили й тво­рили за межами батьківщини (в «діаспорі», як сьогодні прийнято говорити), перш за все хотілося б назвати Вяче­слава Липинського (1882—1931), представника україн­ської аристократії (походив із полонізованого українсько­го шляхетського роду на Волині), прихильника монархіч­ного ладу. Липинський брав активну участь в українській революції, був організатором Української демократично-хліборобської партії, а з 1918 р. —послом у Відні. Необхід­ною умовою успішного державотворчого процесу в Україні він вважав орієнтацію на монархію, що мала спиратися на активну аристократичну меншість нації (еліту), єдино здат­ну, на думку Липинського, повести за собою пасивну біль-шість нації.

Державницька ідея, вважав учений, не може успішно реалізуватися без месіанської ідеології, яка, за його твер­дженням, найбільшою мірою сприяла зміцненню держав­них підвалин у Росії, Польщі та інших країнах. Месіанізм, котрий тлумачився Липинським як свого роду віра в наперед визначене («вищими силами») призначення україн­ського народу здійснити високу місію в історії людства, мав стати його романтичним світовідчуттям у змаганнях за не­залежність батьківщини. Центральною фігурою в україн­ській державі мав бути, за Липинським, «політичний» (а не «етнічний») українець, тобто громадянин України, неза­лежно від його етнічної приналежності.

 Відомий ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов (1883—1961) був учнем родоначальника українсь­кого націоналізму Миколи Міхновського (1873—1924), який заявив: «Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас є горстка, але ми сильні нашою любов'ю до України». Брошура Міхнов­ського «Самостійна Україна», з якої взято ці слова, запала в душу юнака, назавжди визначивши його життєвий шлях. Переслідуваний царським урядом, Донцов мусив у 1906 р

емігрувати до Австро-Угорщини. Тут у 1913 р. у виступі на другому Всеукраїнському студентському конгресі у Львові він висунув програму відокремлення України від Росії. В роки першої світової війни був головою «Союзу визво­лення України», за гетьманату — головою Українського телеграфного агентства. З 1922 р. вів активну політичну роботу у Львові, редагував ряд видань. У 1939 р. з набли­женням до Львова Червоної армії емігрував до Канади; з 1948 по 1953 р. викладав українську літературу в Монре-альському університеті.

 Донцов розглядав націоналізм як світогляд українсько­го народу. Центральний пункт теорії Донцова — принцип волі, тлумаченої ірраціоналістично. його світоглядна пози­ція багато в чому наснажена філософією Ф. Ніцше. Осно­вою, «грунтом» національної ідеології Донцов вважав волю нації до життя, влади, експансії. Як важливу рису націо­нальної ідеології він розглядав «національну романтику», що ставить над усе (принаймні над інтереси «поодинокого» індивіда) «загальнонаціональну» ідею. Донцов наполягав на «нетерпимості», навіть «фанатизмі», без яких, мовляв, не може успішно реалізовуватися національна ідеологія. Подібно до Липинського Донцов вважав, що боротьба за самостійність є справою «активної меншості» (еліти) нації. «Нація глядить у минуле,— писав Донцов у праці «Націо­налізм»,—звідки в традиціях шукає свою відправну точку і в майбутнє, яке має урядити для майбутніх поколінь. Українство мусить усвідомити собі, що його ідея, коли хо­че перемогти,— повинна перейнятись поняттям влади над людністю і територією і надихнути собою таку спільну фор­му господарства, що піднесла б потрійно видатність

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні