Загальні особливості та провідні напрями філософії ХХ століття

в той час як західноєвропейські пролетарі з захопленням дивляться на прапор, що майорить у Москві, український комуніст Хвильовий не має сказати на ко­ристь «Москви» нічого іншого, крім як закликати україн­ських діячів тікати від «Москви» «якнайшвидше» Шумський (тодішній нарком освіти на Україні) не ро­зуміє, що оволодіти новим рухом на Україні за українську культуру можна лише борючись з крайностями Хвильо­вого в рядах комуністів. Шумський не розуміє, що тільки в боротьбі з такими крайностями можна перетворити рос-туїду українську культуру і українську громадськість в культуру і громадськість радянську» '.

 Що ж до репресій проти української інтелігенції, то во­ни почалися раніше (в 1924 р. судовий процес над так званим «Центром дії» в Києві й над спеціалістами Кадіївського рудоуправління; в 1925 р. — процес над спеціа­лістами Дніпровського заводу; в березні 1930 р. — горе­звісний процес над Спілкою визволення України — СВУ та ін. ).

У грудні 1930 р. на зустрічі з партосередком Москов­ського інституту «червоної професури» Сталін вказав на наявність серед філософів двох ухилів — механіцизму та «меншовиствуючого ідеалізму». В січні 1931 р. такі «ухи­ли» знайшлись і в Україні. В «механістичній» ревізії марк­сизму-ленінізму було звинувачено С. Семковського, в «ідеа­лістичній» — В. Юринця. В 1933 р. , не витримавши цьку­вання, застрелився М. Хвильовий. У цьому ж році було звільнено з роботи директора інституту філософії ВУАМЛІНу Юринця (репресовано його було через три ро­ки). І знову ж таки в 1933 р. було репресовано завідую­чого кафедрою діамату ВУАМЛІНу «контрреволюціонера і шпигуна» П. Демчука.

 На довгі роки (аж до другого філософського відроджен­ня під час «хрущовської відлиги» 60-х років) в історії ук­раїнської філософії (як і в інших республіках більшовиць­ко-московської імперії) запанувала догматична схоластика сталінізму. Вищість «авторитету» Сталіна у філософських питаннях «підтверджувалась» і офіційними партійними до­кументами. В 1934 р

секретар ЦК КП(б)У П. П. Постишев прямо поставив перед українськими філософами зав­дання: «Показати роль т. Сталіна в дальшому розвитку й розробленні філософської спадщини Маркса, Леніна».

 За передвоєнне десятиріччя (1931—1941) в результаті масових репресій в Україні змінилося три покоління філо­софів («покоління» змінювалося кожні два-три роки), а ті, хто пройшов через страхітливо-криваві «сита», зрозуміло, практично вже не був здатний на прояв самостійної дум­ки, міг тільки повторювати «глибокі» думки геніального керманича.

 І все ж паростки живої думки пробивалися крізь тов­стий шар «асфальту» офіційно-державної «класики» марк­сизму-ленінізму. На відкритому в 1944 р. філософському факультеті та у створеному в 1946 р. Інституті філософії вітчизняної Академії наук зростало нове покоління філо­софів, яке вже в 50-ті роки заявило про себе іменами В. Шинкарука, М. Злотійої, А. Петрусенка, Б. Лобовика, Ю. Осічнюка, В. Босенка, М. Омельяновського та ін.  

3. Філософія українських «шістдесятників» («друге відро­дження»).

Смерть Сталіна в березні 1953 р. і спроби но­вого керівництва партії й держави дещо «підновити» і на­віть «лібералізувати» тоталітарний режим, що знайшло вираження в критиці новим лідером СРСР М. С. Хрущо­вим культу особи Сталіна на XX з'їзді КПРС, сприяли створенню ситуації, схожої на ідеологічну «відлигу» 20-х років (термін «відлига» ввійшов у «вжиток» з легкої руки письменника Іллі Еренбурга). Така «відлига» настає в 60-ті роки, набувши в народі означення «хрущовська».