Загальні особливості та провідні напрями філософії ХХ століття

style="text-align:  Позитивні зрушення в українській філософії, що поча­лися в 60-ті роки й призвели до «другого» її відродження, значною мірою були ініційовані діяльністю визначного фі­лософа Павла Копніна (1922—1971), що в 1958 р. приїхав з Москви до Києва й очолив одну з найбільших філософ­ських кафедр столиці України (кафедру філософії Політех­нічного інституту). Згодом, у 1959 р. , Копнін очолив ка­федру філософії Київського університету, а в 1964 р. став директором Інституту філософії Української Академії на­ук. Багато в чому українська філософія доби «другого від­родження» завдячує проникливому розуму, винятковій пе­редбачливості та організаторському генію саме П. Копніна. Проте немало залежало й від тих, кого треба було «органі­зовувати», хто був готовий для сприйняття нових ідей. Таких немало налічувалося серед філософської молоді, яку не влаштовував вульгарний натурфілософський онтологізм і не менш вульгарний соціологізм.

 Завдяки Копніну починає зміщуватися головний акцент філософствування — з того, що не залежить від людини і людства, на те, що освоюється людиною в процесі її пізна­вальної діяльності, й ширше — на світоглядне осмислення світу. В результаті акцент філософських міркувань перено­сився з невблаганних «об'єктивних законів» розвитку всьо­го ї вся на пізнавальні й світоглядні можливості суб'єкта, на пізнавальні та ціннісні регулятиви людської життєді­яльності.

 Напрям наукових пошуків Копніна виявився дотичним до популярного тоді на Заході неопозитивізму, тим-то філо­софи жартома між собою називали спрямування дослі­джень Копніна та його учнів «червоним позитивізмом». За­уважимо при цьому, що в часи, коли суспільство намага­лося перейти від тоталітарно-заідеологізованих форм жит­тєдіяльності та індустріалізму до нових форм. пов'язаних з технологічною перебудовою виробництва на основі досяг «відлиги» знову активізувалися) постійно лунали звинува­чення в тому, що спроба поставити в центр філософствуван­ня людину та різні способи освоєння нею світу є «буржуаз­ною» тенденцією.

 На початку 60-х років до вітчизняних «берегів» докоти­лася з Заходу хвиля «молодомарксизму», звернення до яко­го було зручною, напівлегальною формою критичного пере­гляду тоталітарних світоглядно-філософських стереотипів. І тут виразно вимальовується чи не найвідмітніша риса ан­тропологічної зорієнтованості філософії «шістдесятників» в Україні: в цій філософії дедалі помітнішим ставало те, що є виразом світоглядної національної ментальності, духовна спорідненість з екзистенціально-кордоцентричною філософ­ською спадщиною Г

Сковороди й П. Юркевича.

В політичному відношенні окреслені філософські яви­ща виразно тяжіли до лібералізму. Недаремно в ті роки їх офіційно таврували як «відхід від класово-партійних прин­ципів». Імпульс, наданий українській філософії коротко­часною політично-ідеологічною «відлигою» 60-х років, як бачимо, не тільки не був втрачений у брежневсько-«застійні» роки, але й багато в чому був примножений. Досить сказати про наростання нестримного потягу до укорінення у світову та національну філософську традицію, йдеться не тільки про «червоний позитивізм» і «червоний екзистенціа­лізм». Саме в 60-ті роки з ініціативи П. Копніна розпоча­лися дослідження філософської спадщини діячів Києво-Могилянської академії (матеріалістів серед них, як відомо, не було).

 Не дивно, що відразу почалися нарікання з боку ідеоло­гічних наглядачів та їх підспівувачів: «Національних попів підіймають на щит!» І підняли-таки (зусиллями В. Нічик, В. Горського, І. Іваньо, А. Бичко, М. Кашуби, І. Захари та ін. ). Вже «відлигу» змінили чергові «приморозки», вже сама згадка про світовий рівень духовної спадщини києво-могилянців стала крамольною (адже йшлося фактично про духовний пріоритет колонії перед метрополією), а ви­вчення й видання першодруків та міркувань

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні