Загальний образ минулого України
Сучасна українська історіографія демонструє освоєння нових «територій», серед яких бачимо «нову інтелектуальну історію». Саме у річищі її ідей написано й монографію дослідника з Національного університету «Острозька академія» Віталія Яремчука. Вона присвячена вивченню українського минулого в історичній науці УРСР періоду середини 1950-х - середини 1980-х pp. Одразу ж зазначимо, що назва книги одночасно є вужчою та ширшою за її зміст. Вужчою, тому що «післясталінська доба» в УРСР тривала до 1991 p. , а ширшою, оскільки праця охоплює проблематику не тільки змісту радянських версій минулого України, а і широкого соціокультурного ландшафту цього ідейного поля. Втім, учений достатньо переконливо обґрунтував хронологічні межі студії, як й її предмет у цілому, у вступній частині. Як доводить автор, історична наука в Радянській Україні періоду «продуктивної летаргії» (так його назвав по відношенню до відповідного часу в історіографії Радянської Білорусії Р. Лінднер) є цікавою для дослідників як «річ у собі» й з точки зору розуміння сучасного становища вітчизняної історичної науки.
Вступ містить, крім зазначеного, всі традиційні компоненти, котрі вводять читача в «лабораторію» вченого. Достатньо насиченою у змістовному плані є його «історіографічна» складова. Розкриваючи її, В. Яремчук показав, що проблематика монографії перебуває на маргінесі дослідницьких інтересів фахівців як в Україні, так і за її межами й така ситуація певною мірою є закономірною
«Хронологічна» близькість розглядуваного періоду не сприяє його відстороненому вивченню, а, навпаки, породжує «зацікавлений» погляд на недавнє минуле української історіографії та стимулює відповідні студії, насичені оціночними характеристиками (здебільшого стереотипно-негативними), проте, далекими від аналітики. Авторським кредо є прагнення зрозуміти, а не, як це досі модно, засуджувати українську радянську історіографію. В. Яремчук декларує у вступі також й інші методологічні засади своєї праці, котрі важливі для розуміння подальшого її викладу. Зокрема, на думку автора, під час вивчення українського радянського історієписання післясталінського періоду слід брати до уваги не тільки політико-ідеологічні чинники, а й самовизначення істориків у розумінні їх ставлення до суспільно-політичних реалій, особливо національного курсу режиму в Україні (адже переважна більшість учених в УРСР досліджувала минуле своєї республіки, а отже, оцінювала його з перспективи останнього). Важливою уявляється також теза про виняткове значення колективних узагальнень в історичній науці СРСР, котрі висвітлювали, як твердить В. Яремчук, офіційне бачення минулого, у тому числі українського. Ті ідеї та концепції дослідників, котрі не потрапляли на сторінки таких праць, на погляд науковця, слід розглядати як вияви «неофіційної» історичної думки в Радянській Україні. Зважаючи на це, автор не ставив претензійної мети осягнути всю творчу спадщину вчених УРСР з минулого України (що, очевидно, не під силу одному досліднику). Його увагу привернули насамперед синтези національної історії й ті тексти (монографії, енциклопедичні розвідки, статті, рецензії, науково-популярні праці тощо), котрі поглиблювали подане в узагальненнях бачення минулого або виражали неортодоксальне (за автором, «неофіційне», «нонконформістське», «недирективне») історієписання. Джерельною підставою рецензованої монографії стали також документи офіційного походження (передусім постанови і рішення вищих органів влади СРСР та УРСР, що стосувалися питань історичної науки), різноманітні матеріали особового походження, судово-слідчі акти тощо. У вступі знаходимо їх стислу, але вельми інформативну характеристику. До вивчення залучено не тільки репрезентативний масив публікацій наукових досліджень українських радянських істориків, опублікованих «неісторіографічних» джерел, а й невідомі